Таємниця Зоряної кімнати - Василь Олександрович Лисенко

У цей час до хати зайшла Леся, сказала радісно:

— А я тобі, мамо, зразу говорила! А ти все не вірила! Хіба ж може Юрко стати зрадником? Та ніколи в світі!

— Ніколи не думала, — обурилася Галина Іванівна, — що фашисти такі підступні! Навіть до хлопчаків агентів підсилають. І ти, Юрку, будь обережним, бо щось тут незвичайне заварилося. Мудрують гестапівці, коли піддають тебе такій витонченій перевірці.

Почало темніти. Юрко позавішував вікна старими ряднами, засвітив миготливий каганець. За день усі натомилися, нанервувались, а завтра знову на роботу, і кожен мусить працювати від світання до смеркання.

Юрко довго не міг заснути. Надто багато всіляких вражень набралося за цей день. Хлопець підійшов до вікна, відгорнув край ряднини. По темному небі поволі, ледь помітно плив величезний кругловидий місяць. Він висів над сонною землею, як потужне, осяйне свічадо. На душі в Юрка не було ні страху, ні неспокою. Навпаки, відчував впевненість, здавалося, що в його серці зажеврів теплий, радісний вогник. Хлопець аж зупинився від цього несподіваного відчуття. Що з ним? Чого в нього так просвітліло, засяяло на душі? Леся! Її довір'я, її лагідність, дружнє ставлення. І він ніби побачив перед собою дівчину, почув її заспокійливий голос: «Як там не буде, а я, Юрку, завжди лишуся тобі вірним другом».

Очі в Юрка сяяли, серце повнилося добротою, він і розумом, і серцем збагнув щирість дівчини. Такій, як Леся, можна вірити завжди і без будь-яких застережень.

Кінець першої частини.