Сашко - Леонід Іванович Смілянський

Тоді невідомий нам чоловік із скринькою у руках пояснив нам лагідно і злегка всміхаючись, що ми й справді напали на ворога, служив у гестапо і виказував гітлерівським загарбникам відданих радянських людей, але цей злочинець уже давно заарештований і в усьому признався. А зараз його привезли сюди, щоб він показав, де були заховані ним різні важливі документи. Так закінчилась історія з Кривим.

Сашко, звичайно, міг цілими годинами розповідати різні історії та пригоди, і він би це зробив і зараз, коли б ми мали час його слухати. Щоб переказати всі його історії, треба було б написати ще книгу. І може, варто це зробити колись…

А тепер треба було вже прощатися з ним. Кінорежисер уважно придивлявся до Сашкового обличчя, наче вивчав кожну його рису, кожен рух. І як тільки Сашко на одну мить перестав говорити, Валеріан Дмитрович спитав:

— Слухай, Сашко, ти ж уже забув про маскарад. Адже ти почав нам розповідати про нього…

Сашко здивовано подивився на нас:

— Виходить, я не скінчив розповідати, як я готувався до маскараду?

— Ні ще.

– І про те, як я навчився в бабусі в’язати спицями панчохи?

— Теж не розповідав.

— Я дуже швидко навчився цього, за кілька днів.

Він знову трохи подумав. Очевидно, він хотів перенестися думками туди, до залу, де мав відбутися маскарад.

– І ось настав Новий рік! Маскарад мав початися вдень. Вранці я зробив собі генеральну репетицію. Прийшла Катруся перевірити, чи я готовий. Коли мати і всі побачили мене, цілком перевдягнутого в Орину, ще й розмальованого, щоб моє обличчя виглядало старим, мати сплеснула руками.

— Боже! — вирвалося в неї.

А бабуся оглянула мене крізь окуляри з усіх боків і сказала, що я їй отаким навіть більше подобаюсь. Тут же вона порадила мені, як це робили колись старі люди, нюхати тютюн і чхати. Мені сподобалось. Ми натерли з свіжого березового віника «тютюнового» порошку, насипали його в маленький флакончик з-під духів, і я прорепетирував: насипав на долоню щіпку тютюну, трьома пальцями брав маленькі щіпочки й підносив до носа. Потім заплющив очі, лагодячись чхнути, і нарешті чхнув голосно-голосно. Всі зареготали, бо я зробив це, звичайно, здорово, а Ласун у клітці раптом закричав: «На здоров я! На здоров’я! На здоров’я!»

— От, бачиш, — сказала бабуся, — навіть Ласун згадав, як у старовину нюхали тютюн і чхали. Вже коли він згадав, значити, ти зробив так, як і справді це робили в давнину.

Коли вже настав час мені йти до Палацу піонерів, мати гарненько зав’язала увесь мій маскарадний одяг у хустку і мовчки пильно-пильно подивилась мені в очі. В її очах я прочитав глибоку любов до мене. Я завжди знав, що мати дуже любить мене, але в цю хвилину я це прочитав в її очах, як читають слова в книзі… Як це так?.. Я досі не подумав про неї і не запросив її з собою. Адже зараз в очах її написано, як хоче вона побачити мене на маскараді, як хоче вона зазнати радості за мене, але сама нізащо не скаже мені про це. І я раптом зрозумів, що їй, мамі моїй, дуже хочеться, щоб я син згадав про неї і сам запросив її. Та говорити словами про це було вже пізно, я це відчув. Тоді я обняв її, притиснувся до її обличчя і прошепотів: «Чого ти не збираєшся, мамочко? Підемо, підемо вже… Я тебе зачекаю». І, здається, вона розгадала всі-всі мої думки.

В дорозі вона не дозволяла мені нести клунок з одягом. Всю дорогу несла його сама. Палац піонерів організував маскарад у залі однієї з шкіл у центрі міста.

Перший, кого я зустрів у залі, вийшовши переодягненим із кімнати, був цар Борис Годунов. Я його впізнав одразу, бо не читав цю драму і розглядав малюнок Годунова на цілу сторінку. Можу посперечатися, що цей хлопець використав саме цей малюнок.

— Здоров був, Годунов! — сказав я, вимовляючи слова старечим тоненьким голосом.

— Здорова була, Орино Родіонівно! — відповідав мені цар Борис. — Ти ще жива?

— Богові дяка! Помаленьку… А ти, Годунов, не бачив мого Сашеньки?

— Пушкіна?

— Пушкіна.

— Ще немає. А хто в його ролі?

— Не знаю. Всіх тримають у секреті.

— А як твоє прізвище, товаришко Орино Родіонівно?

— Непитайкіна… А твоє, ваша величність?

— Незнайкін…

— Ну, будьмо знайомі, — сказав я і, взявши Годунова під руку, повів його до залу, де вже було багато піонерів і батьків, і викладачів з різних шкіл. Були і в масках, і без масок. До нас відразу ж підійшов Руслан. Він узяв мене під руку з другого боку, і ми почали ходити по залу, причому я по-старечому кашляв, хрестив собі рота, як це часом роблять старі люди, сутулився і говорив справжнім жіночим голосом. На нас звертали більш уваги, ніж на кого іншого. Я починав по-справжньому входити в роль і захоплюватися, особливо коли помітив, що деякі з учителів, яких я знав, показували на мене один одному й перемовлялися. Звичайно, вони мене не впізнавали. Та й кому б спало на думку, що я переодягнуся в стару бабусю.

В залі стояла висока ялинка, обвішана електричними лампочками, різними іграшками і всіяна «снігом». Біля ялинки живий Дід Мороз розважав дітей пісеньками й різними оповіданнями. Там було чути регіт і захоплені вигуки дітей.

І ось раптом я побачив, що назустріч мені йшов Пушкін. Вся зала наче спинилась, спрямувавши свої погляди назустріч йому. Його всі ждали. Я враз покинув Годунова й Руслана і старечими метушливими кроками поспішив через зал до Пушкіна.

— Сашенько! Сашенько! — вимовляв я замилуваним голосом. — Приїхав, Сашенько, рідненький.

Всі присутні побачили на моєму обличчі навіть сльозу. Адже я вмів робити сльозу на обличчі!

Пушкін обняв мене й поцілував у щоку, а я по-старечому схлипнув у нього на плечі і потім задріботів слідком за ним по залу. Серед присутніх залунали оплески. Не знаю, чи то вони мені, чи Пушкіну. Це ще було неясно.

Ступаючи слідом за Пушкіним, я знімав з його фрака нікому не видимі волосинки. Я помітив, що публіка стежить за нами.

Пушкін пошепки сказав мені:

— Слухай, Орино, ти більше тримайся коло мене. Ми з тобою зуміємо грати так, як треба. Тільки ти, Орино, не занадто валяй дурня. Пам’ятай, я таки Пушкін, а ти всього лише моя нянька.

— Це ще побачимо, — так само тихо відповів я і додав: — Ходімо, Пушкін, на отой диван, я тобі