Артеміс Фаул. Зрада Опал - Йон Колфер

Батлер зупинився біля інформаційного віконця; тоненький монітор накрила широка тінь. Худий чоловік за монітором підняв голову, щоб поскар­житися, але передумав. Кремезна постать Батлера часто саме так і впливала на людей.

— Чим можу вам допомогти, гер?..

— Лі. Полковник Хавьєр Лі. Хочу відкрити де­позитний сейф,— відповів Батлер бездоганною ні­мецькою.

— Так, полковнику. Звісно. Мене звуть Бер­тольт, і сьогодні я вам допомагатиму.— Однією ру­кою Бертольт відкривав на комп’ютері файл пол­ковника Хавьєра Лі, іншою крутив олівець, немов мініатюрний поліцейський кийок.— Потрібно лише виконати стандартну процедуру перевірки. Можна ваш паспорт, будь ласка?

— Звісно,— протягнув Батлер у віконце паспорт громадянина Народної Республіки Китай.— Я і не думав, що можна обійтися без ретельної перевірки.

Бертольт тонкими пальцями взяв паспорт, спо­чатку роздивився фото, потім поклав паспорт у сканер.

— Альфонсе,— гримнув Батлер на Артеміса,— припини крутитися і стань рівно, сину. Ти так гор­бишся, що мені іноді здається, що у тебе взагалі не­має хребта.

Бертольт посміхнувся так нещиро, що це помі­тив би навіть малюк.

— Альфонсе, приємно познайомитись.

— Така ж фігня,— також нещиро озвався Арте­міс.

Батлер похитав головою.

— Мій син не вміє спілкуватися. Не дочекаюся, коли його вже в армію заберуть. Тоді побачимо, чи зроблять вони з нього чоловіка.

Бертольт співчутливо закивав.

— У мене дівчинка. Шістнадцять років. Вона за телефоном проводить більше часу на тиждень, ніж уся родина за їдою.

— Підлітки. Усі однакові.

Комп’ютер пікнув.

— Так, з вашим паспортом усе гаразд. Тепер мені потрібен ваш підпис.

Бертольт підсунув планшет. До нього кріпилася цифрова ручка. Батлер її взяв і нашкрябав підпис. Підпис співпаде. Як інакше. Це ж почерк самого Батлера, і полковник Хавьєр Лі — одна з кількох дюжин вигаданих особистостей, які охоронець створив за кілька років. Паспорт також справжній, хоча цього не можна сказати про інформацію, що в ньому міститься. Батлер купив його кілька років тому у секретаря китайського дипломата в Ріо-де- Жанейро.

Комп’ютер знову пискнув.

— Добре,— сказав Бертольт.— Ви саме той, за кого себе видаєте. Я відведу вас до кімнати з депо­зитними сейфами. Альфонс піде з нами?

— Звісно,— відповів Батлер.— Якщо лишити його тут, він обов’язково щось утне, і його заарештують.

Бертольт оцінив жарт.

— Ну, тоді дозвольте мені зауважити, полков­нику, він потрапив туди, куди потрібно.

— Дуже смішно, чуваче,— пробурмотів Арте­міс.— Тобі варто із власним шоу виступати.

Але коментар Бертольта був дуже слушним. У помешканні було повно озброєних охоронців. При першій же загрозі вони пересунуться на стра­тегічні позиції і перекриють усі виходи.

Бертольт повів їх до броньованого ліфту і при­клав до камери біля дверей своє посвідчення.

Підморгнув Артемісу:

— У нас тут особлива система охорони, юначе. Усе це дуже цікаво.

— Знаю. Зараз знепритомнію,— закотив очі хлопець.

— Поводься чемно, сину,— кинув йому Бат­лер.— Бертольт просто намагається підтримати бесіду.

Банківський службовець Артемісів сарказм ви­тримав.

— Може, коли виростеш, Альфонсе, і ти тут працюватимеш, та?

Артеміс уперше щиро посміхнувся, і від цієї посмішки у Бертольта чомусь спина сиротами узя­лася.

— Знаєш, Бертольте, мені здається, що найкра­ща робота для мене саме в банку.

Незручну тишу, що запанувала після цих слів, порушив голос із крихітного динаміка під каме­рою.

— Так, Бертольте, ми тебе бачимо. Скільки?

— Двоє,— відповів Бертольт.— Один власник і один неповнолітній. Хочуть відкрити сейф.

Двері ліфта розсунулися, за ними відкрився ста­левий куб, у якому не було ані кнопок, ані панелей, просто в одному куті кріпилася камера. Вони уві­йшли всередину, і ліфт запрацював. Артеміс помі­тив, що коли ліфт почав опускатися, Бертольт стиснув кулаки.

— Гей, Бертольте! Що за проблема? Це ж лише ліфт!

Чоловік вимушено посміхнувся. Під вусами ледь блиснули зуби.

— А ти все помічаєш, Альфонсе. Мені не подо­баються тісні помешкання. А тут іще й панелі керу­вання немає заради безпеки. Ліфтом керують із кабінету охорони. Якщо він зламається, то нас урятують лише охоронці. І ця штука практично герметична. А якщо у охоронця станеться серце­вий напад? Чи він піде кави попити? Ми ж усі...

Відчайдушну промову чиновника перервало шипіння дверей ліфта. Вони прибули на поверх, де розташовувалися депозитні сейфи.

— Ну от.— Бертольт промокнув лоба паперо­вою хусточкою. У зморшці між бровами лишився клаптик паперу і затріпотів під струмом повітря з кондиціонерів, як вітровий конус.— Бачите, усе безпечно. Жодних причин для хвилювання. Усе добре,— знервовано розсміявся він.— Ходімо?

Біля ліфта на них чекав величезний охоронець. Артеміс помітив у нього пістолет і шнур від на­вушників, що оповивав шию.

— Вилькоммен, Бертольте, ти все зробив за один раз. Знову.

Бертольт змахнув із лоба залишки носовичка.

— Так, Курте, зробив, і не думай, що я не помі­тив зневаги у твоєму голосі.

Курт поблажливо зітхнув, але так, щоб його по­чули.

— Прошу, вибач мою фобію, земляче,— сказав він Батлерові.— Його все лякає, від павуків до ліф­та. Диво, як він узагалі з ліжка вибирається. А те­пер, будь такий ласкавий, стань на отой жовтий квадратик і підніми обидві руки на рівень плечей.

На металевій підлозі дійсно був жовтий квадра­тик. Батлер ступив на нього, підняв руки. Курт оглянув його так ретельно, що офіцер митниці по­червонів би від сорому, а тоді запросив пройти крізь рамку металодетектора.

— Чисто,— голосно сказав він. Мабуть, слова призначалися для мікрофона на лацкані піджака і передавалися до кабінету охорони.

— Ти наступний, хлопче,— сказав Курт.— Та сама процедура.

Артеміс підкорився і незграбно ступив на ква­драт. Руки він ледь підняв.

— Альфонсе! — зиркнув на нього Батлер.— Роби, що тобі сказали. Якщо так поводитимешся в армії, будеш туалети чистити.

Артеміс похмуро відповів:

— Так, полковнику, але ж ми зараз не в армії, чи не так?

Курт зняв зі спини хлопця рюкзак, перевірив, що всередині.

— Що це таке? — запитав він, витягуючи скла­дену металеву конструкцію.

Артеміс узяв цю конструкцію і трьома швидки­ми рухами розкрив її.

— Це скутер, чуваче. Може, чув про такі? Тран­спорт, що не забруднює повітря, яким ми дихаємо.

Курт забрав скутер, покрутив колеса, перевірив місця з’єднання.

— Звісно, це ще й лазерний ніж,— гмикнув Ар­теміс,— щоб розрізати дверцята ваших сейфів.

— Дотепний малий,— пробурчав Курт і запхав скутера в рюкзак.— А це що?

Артеміс увімкнув гру.

— Комп’ютер для ігор. їх вигадали, щоб підліт­ки не