Таємничий острів - Жюль Верн
Так, там була земля. Там хай і тимчасовий, та все ж порятунок. Між острівцем і протилежним берегом, відокремленим протокою завширшки з півмилі, вирувала й шуміла стрімка течія.
І тут один із тих, що зазнали повітряної аварії, не радячись ні з ким, крім власного сумління, не питаючи думки супутників, навіть не обізвавшись до них, прожогом кинувся у бурхливий вир. То був Наб. Він квапився на той бік, щоб піти берегом далі на північ. Ніхто не зміг би його зупинити. І марно кликав негра Пенкроф. Журналіст також готувався пливти слідом за Набом.
Тоді до нього підійшов Пенкроф.
– Ви хочете пливти через протоку?
– Так, – відповів Гедеон Спілет.
– Гаразд. Але, повірте мені, краще почекати, – сказав моряк. – Наб і сам допоможе своєму хазяїнові. Якщо ми зараз попливемо через протоку, нас може віднести у відкрите море. Тут страшна течія. Та коли я не помиляюся, це течія відпливу. Ви бачите, як відступає море від краю берега? Наберімося терпіння, а під кінець відпливу ми, можливо, знайдемо десь перехід убрід…
– Ви маєте слушність, – погодився журналіст. – Тримаймося гурту, не дуже віддаляймося один від одного.
А тим часом Наб мужньо боровся з течією, перепливаючи навскоси протоку. З кожним помахом рук із води виринали його чорні плечі. Негра дуже швидко зносило течією, та все ж він потроху наближався до протилежного берега. Півмилі, що відокремлювали острівець від другого берега, він подолав аж через півгодини і дістався землі за кілька тисяч футів від місця, навпроти якого кинувся у воду.
Нарешті Наб вийшов на сушу під високою прямовисною гранітною скелею, рішуче струсив із себе воду, побіг берегом і за кілька хвилин зник за скелястим мисом, що виступав у море майже проти північного кінця їхнього невеличкого острова.
Набові супутники стривожено спостерігали за його відчайдушним вчинком, і, коли він зник із поля зору, всі троє, тамуючи голод устрицями, що рясно лежали на піску понад морем, задивились на землю, де сподівалися шукати прихистку. Бідним видався їхній сніданок, та яка не яка, а їжа. По той бік виднілася широка затока, обрізана з півдня дикою голою скелею, що виступала далеко в море. Скеля та поєднувалася з узбережжям примхливо окресленим пасмом високих гранітних бескидів. Зате з півночі затока розширювалась, берег заокруглювався з південного заходу на північний схід і завершувався гострим мисом. Між двома отими виступами, якими закінчувалася вигнута луком дуга затоки, відстань була, певно, миль вісім. Розташований за півмилі від невідомої землі вузький острівець, на якому вони стояли, скидався на велетенського кита завширшки зо чверть милі у найширшому місці.
Тривав відплив, і на тому боці дедалі ширшала піщана коса, всіяна темними скелями, які все вище виступали з води. За нею здіймалася, нагадуючи фортечний редут, прямовисна, не менше трьохсот футів завширшки, гранітна круча, увінчана примхливим карнизом. Простягнувшись милі на три, праворуч вона обривалася, мов обрубана людською рукою, а ліворуч – навпаки, ніби розкололась на скелі призматичної форми, кам’яні прискалки і, поступово знижуючись, витяглася довгим спуском, що потроху переходив у підводні рифи південного мису.
Зверху на плоскогір’ї не росло жодного дерева. То була гола нагірна рівнина, що нагадувала гору поблизу Кейптауна біля мису Доброї Надії, тільки менших розмірів. Принаймні вона здавалася такою з острівця. Та все ж праворуч, за кручею, буяла зелень. Там виднілися крони великих дерев, що зливалися в суцільну зелену смугу і тяглися допоки сягав зір. Та зелень радувала око вчорашніх невдалих повітроплавців, вельми засмучених непривітними обрисами похмурої гранітної кручі.
А на задньому плані, на відстані щонайменше семи миль на північний захід під сонячним промінням сяяла біла вершина. То біліла снігова шапка, що вкривала далеку гору.
Ніхто з мандрівників не міг би сказати, була та земля островом чи частиною материка. Зате, глянувши на судомно вигнуте пасмо скель, що громадилися ліворуч від острівця, кожен геолог, не вагаючись, упізнав би його вулканічне походження – то, безумовно, були плоди праці бога підземного царства Плутона.
Гедеон Спілет, Пенкроф і Герберт уважно вдивлялися в землю, на якій, можливо, мали жити довгі роки, а то й померти, якщо повз її береги не пролягає шлях кораблів.
– Що скажеш, Пенкрофе? – запитав Герберт.
– Бачиш, – відповів моряк, – як і скрізь, є там, певно, і добре, й погане. Побачимо, чого більше… А відплив дедалі помітніший! Години через три спробуємо перебратися на той бік, а там постараємось виплутатися з біди і знайти містера Сміта!
Пенкрофові розрахунки справдилися. Через три години відплив досяг найнижчого рівня, і більша частина піщаного дна у протоці виступила на поверхню. Між острівцем і протилежним берегом лишалася тільки смужка води, яку, звичайно, не важко було подолати.
Близько десятої ранку Гедеон Спілет з обома своїми супутниками роздяглися, позв’язували одяг і, примостивши його на головах, побрели через протоку, глибина в якій сягала щонайбільше п’ять футів. А Герберт, для котрого і така глибина була завелика, плавав, як риба, тож і він чудово вийшов зі скрути. Всі троє без труднощів дісталися на другий берег. Там, швидко висохнувши на сонці, вони наділи збережений від води одяг і стали радитися.
Розділ IV
Літодоми. Гирло річки. Нетрі. Подальші пошуки. Зеленолистий ліс. Запас палива. Очікування припливу. З вершини прибережної кручі. Пліт. Повернення на берег.
Насамперед журналіст велів морякові чекати його на тому самому місці, куди й він мав повернутися, а сам, не марнуючи ні хвилини, пішов берегом туди, куди кілька годин тому побіг негр Наб. Кваплячись дізнатися, що сталося з інженером, він швидко зник за виступом скелі.
Гербертові хотілося піти разом з ним.
– Сиди, синку, – зупинив його опікун-моряк. – Ми повинні отаборитися і подивитись, чи не можна знайти поблизу що-небудь тривніше, ніж устриці. Коли наші приятелі повернуться, їм треба підкріпитися. У них своє діло, у нас – своє.
– Гаразд, Пенкрофе, – відповів Герберт.
– От і чудово, – похвалив хлопця моряк. – Почнемо по черзі. Ми змерзли, стомилися, зголодніли. Отож нам потрібен прихисток, вогнище і харчі. В лісі знайдеться дерево, в гніздах – яйця, залишається знайти житло.
– Домовилися, – відповів Герберт. – Я пошукаю серед скель печеру і таки знайду хоч якусь нору, що
