Король Матіуш Перший - Януш Корчак
— Ні, — почулася відповідь. — Нічого втрачати даремно час. Година пізня. Пора спати, — виголосив Матіуш безтурботним тоном. По його обличчю не можна було вгадати, що відбувається в нього на душі. Він вирішив бути стійким до кінця й не втрачати своєї королівської гідності.
Судді віддалилися в сусідню кімнату, ніби на нараду, але одразу ж вийшли й оголосили вирок:
— Розстріляти!
— Підпиши! — звернувся голова суду до Матіуша.
Той не ворухнувся.
— Ваша величносте, підпишіть!
Матіуш підписав.
Тут один із панів у фраку і білих рукавичках кинувся йому в ноги і, схлипуючи, заголосив:
— Усемилостивий королю, пробач мені, підлому зраднику! Я тільки тепер зрозумів, що ми наробили. Коли б не наша злочинна боязкість, не вони, а ти судив би їх, як переможець.
Солдати насилу відтягнули його від короля. Після бійки, як мовиться, кулаками не махають.
— Добраніч, панове судці! — сказав Матіуш і з істинно королівською величчю полишив залу.
По коридору й тюремному двору попрямував Матіуш у свою камеру в супроводі двадцяти солдатів з шаблями наголо.
Він приліг на солом’яну підстилку і прикинувся сплячим. Про що він думав і що відчував у ніч перед стратою, хай залишиться таємницею.
LII
де Матіуш посеред вулиці, на руках і ногах поблискують золоті ланцюжки. Уздовж тротуарів стіною стоять солдати, а за ними товпиться народ.День видався погожий. На безхмарному небі сяяло сонце. Жителі столиці висипали на вулиці, щоб востаннє поглянути на свого короля. Багато хто плакав, але Матіуш не бачив сліз, а якби бачив, легше було б іти на страту.
Ті, хто любили й жаліли Матіуша, мовчали. Вони не наважувалися у присутності ворога висловити вголос свою відданість і пошану колишньому королеві. Та й що могли вони сказати? Кричати, як завжди: «Ура!» і «Хай живе!» не годилося — адже короля вели на страту.
Зате п’яниці й волоцюги, яких Молодий король навмисне напоював вином і горілкою з королівських підвалів, кричали на все горло:
— Ой, гляньте, король іде! Ще молоко на губах не обсохло! Ну й король! Ха-ха-ха! Що, слізки проливаєш? Іди, носика тобі утремо. Ех, король, корольок!..
А Матіуш крокував із високо піднятою головою: хай усі бачать, що очі в нього сухі. Лише брови звів і дивився на сонечко.
Він не звертав уваги на те, що відбувалося довкола. Його непокоїли інші турботи: «Що з Клу-Клу? Де Фелек? Чому Сумний король зрадив мене? Що станеться з його державою?»
І про батька з матір’ю подумав востаннє. Місто залишилося позаду. Ось він і біля стовпа, біля виритої ями. У лиці — ні кровинки. Холоднокровно дивиться він, як взвод солдатів заряджає рушниці й цілиться в нього.
Так само спокійно й холоднокровно вислухав він акт про помилування:
ЗАМІНИТИ РОЗСТРІЛ ЗАСЛАННЯМ НА БЕЗЛЮДНИЙ ОСТРІВ
Під’їхав автомобіль і відвіз Матіуша назад у в’язницю. Через тиждень його відправлять на безлюдний острів.
КОРОЛЬ МАТІУШ НА БЕЗЛЮДНОМУ ОСТРОВІ
І
х, до чого погано Матіушу у в’язниці!Погано і тужливо.
Тиснуть тюремні стіни. Тісно. Понуро.
Його зашлють на безлюдний острів.
Війну програно. Він королівський полонений, і його зашлють на острів, як Наполеона. А поки що треба чекати.
Сказали, відправлять через тиждень, але минуло вже три тижні, а він усе ще у в’язниці. Виявляється, три королі ніяк не могли домовитися між собою, який вибрати острів. Молодий король не приховував своєї ненависті до Матіуша й хотів раз і назавжди його позбутися. Сумний король відкрито зізнавався, що він — друг Матіуша. Тому умови диктував третій король, якому доля Матіуша була байдужа.
А умови були такі: нехай Матіуш живе спокійно, але ні у що не втручається, а головне — щоб він не втік.
Острів Марас — не підходить: там болота, жовта лихоманка й чорна віспа. Острів Луко теж не годиться: дуже близько від материка й чорні королі можуть влаштувати йому втечу. Щоб вийти зі скрутного становища, оголосили конкурс. У газетах усього світу надрукували таке оголошення:
«Учитель географії, який вкаже відповідний для ув’язнення Матіуша острів, отримає велику винагороду. У місячний термін пропонується повідомити, де розташований цей острів і чим він хороший для заслання».
Посипалися пропозиції. Королі розвісили по стінах географічні карти й позначали маленькими прапорцями острови, які здавалися їм відповідними.
Приїхав Бум-Друм, а з ним ще кілька чорних і жовтих володарів — менш важних. Приїхала королева Кампанелла і п’ять білих королів. Вони напускали на себе таємничість, ніби мали повідомити щось надзвичайне.
Радилися в різних містах. Королі були пихаті й найбільше боялися принизити свою королівську гідність.
— Хочуть почути мою думку, нехай приїжджають до мене, — зарозуміло заявляли вони. — А то вийде, ніби я нав’язуюся зі своїми порадами.
Крім того, їм просто хотілося помандрувати.
Отже, двічі радилися в містечку на березі моря, потім у великому місті в горах, потім у місті, яке славиться найсмачнішим пивом, а потім у країні, де завжди тепло. Кожен король возив із собою двох міністрів, у кожного міністра був секретар, у кожного секретаря — дві помічниці, які записували все, що говорили королі. Це називається вести протокол.
А Матіуш тим часом тужив у в’язниці.
Якби він читав газети, йому було б легше: він знав би, що про нього говорять і пишуть. А так йому здавалося — про нього забули.
Бум-Друму дуже хотілося побачитися з Матіушем, але він боявся виказати себе і тому прикинувся розсердженим.
— Виманив у мене стільки золота! — скаржився він. — Обіцяв узамін виучити наших дітей, а що з цього вийшло? Половина хлопців загинула в бою, половина сидить у таборі для військовополонених. А бідна Клу-Клу — у в’язниці.
І Бум-Друм на знак печалі хотів перекинутися через голову, але, пригадавши, що він людина цивілізована, став терти очі, ніби плаче.
— Ваша королівська величносте, якщо бажаєте, ми можемо звільнити принцесу Клу-Клу, — улесливо сказав Молодий король, який тепер підлещувався до Бум-Друма.
— Ні, — зі сльозами на очах відповів Бум-Друм, — витрачати дорогоцінний час на легковажне дівча, коли стільки важливих справ, просто неприпустимо.
Бум-Друм засвоїв, що білі плачуть, коли говорять про що-небудь сумне. Тому він завжди носив із собою бульбашку з нашатирним спиртом. І коли, на його думку, належало лити сльози, він виймав бульбашку з кишені й нюхав. А від нашатирного спирту, гірчиці й цибулі, як відомо, сльозяться
