Диваки - Борис Опанасович Комар
— Ні, що не кажіть, все одно недобре ви робите, — осудливо мовила дівчина. — Це ж не сторожів сад, а колгоспний. Упіймає котрогось, то буде непереливки. Знатимете!
Сашко перестав жувати яблуко. Микола не зважав на її слова, поглянув на дівчину зверхньо:
— Не бійся, аби тебе не піймав.
— Мене йому й ловити не треба, я не краду.
“Ох і причепа!” — сердився Микола. Сама три вершки од горшка, хіба що чемоданчик узяла, штани на себе натягнула, щоб дорослішою видаватися, а говорить з ними, як з першокласниками, — “буде непереливки… знатимете”.
Догриз яблуко, дістав з кишені сигарети “Прима”. Вирішив закурити, щоб вона не думала, ніби вони з Сашком ще малюки.
— То ти вже й куриш? — здивувалася дівчина, коли він узяв у зуби сигарету.
— А чого ж мені не курити?
— Я думала — школярам не можна…
— Чого це не можна?
— Хіба батьки і вчителі не забороняють?
— Ну й що з того? Нехай забороняють собі на здоров’ячко!
— У нас була така класна керівниця, — встряв у розмову Сашко, — що й чхати на уроці забороняла. Ніби навмисне це робимо. Так і хочеться все чинити наперекір. Я терплю, і всі терплять, а Микола візьме та й спересердя їй стола часником натре або кота в клас принесе…
— Дотепно, дуже дотепно… — чи то осудливо, чи то схвально мовила незнайомка.
— Пхе, я ще й не таке видумував, — гордовито сказав Микола.
— І вчителька не догадується, чиї то витівки?
— Може, й догадується, але ж не доведе, хто це робить. У нас клас дружний, не викажуть! Хоча Ольга Шинкаренко може й виказати. Думаєш, класна керівниця не боїться нас? Тільки пожаліється директорові або мамі, я таку вже їй штуковину підлаштую, що ого-го… Пам’ятаєш, Сашко, як Олегового кожуха вивернув і поклав під дверима?
Сашко згадав, почав реготати.
— Ну, а куриш навіщо? Це ж для здоров’я шкідливо.
— То шмаркачам шкідливо, а нам можна.
— Кому це “нам”?
— Та шостакам.
— Ви шостий скінчили?
— Ні, перейшли… Сашко, бери, — простягнув Микола пачку з сигаретами.
— Хай пізніше, я ще яблук не наївся, — сказав Сашко і знову поліз за пазуху, звідки йому просто в ніс било запашним яблучним духом.
Микола черкнув сірника. Було зовсім тихо, він же затулив вогник долонями, як це роблять курці вітряної погоди.
Припалив сигарету й зопалу так затягнувся, що аж сльози на очах виступили. Відвернувся, щоб дівчина не побачила, — начебто дивився на Кудлая, який погнався за горобцями.
Вона ж помітила, сміється:
— Ти й курити ще не вмієш. Кинув би оту гидоту.
Таке Миколу зло взяло! І яке їй діло до всього? Подумаєш — глузує…
Цвіркнув на дорогу крізь зуби, прискорив ходу, щоб позбутися такої причепи.
Сашко також пішов швидше.
І вона від них не відставала.
Коли попереду завиднілося в долині село, дівчина почала розпитувати, де в них сільрада, клуб, школа…
Микола мовчав, Сашко їй усе показував і розказував.
— Ти до кого приїхала? — і собі поцікавився.
— Та це я… — і не відповіла. — Гарне село у вас. І річка є, — мовила.
— А навесні, як сади цвітуть, іще гарніше, — відказав Сашко: так завжди говорили дорослі, коли хтось із чужих милувався їхнім селом.
Біля перших дворів дівчина з ними чемно попрощалася й рушила далі. Хлопці городами подалися додому.
ПОЇЗДКА НА СТАНЦІЮ
Тільки вгледіли Шморгуна Сергія, одразу звернули з дороги. Таке вже прилипало — почне теревенити, глузувати: або таблицю множення питать, або картузи на лоба натягувати, або по голові “гладити” проти чуба… Хоча вони з собакою, а він остерігається Кудлая, при ньому рукам волі не дає, лише базікає.
Але Сергій теж звернув убік, загукав:
— Чого, дурні, тікаєте? Не бійтеся! Діло є.
— Ми не тікаємо. Просто йдемо собі, — відповів непривітно Микола.
— Куди ви? — наблизився Сергій до хлопців. На ньому приношений робочий костюм, брудна квітчаста сорочка, маленька, схожа на гречаний млинець, сіра кепочка, з-під якої вусібіч стирчали довгі нечесані жмути попелястої чуприни.
Сьогодні Сергій настроєний на диво миролюбно. Наче й не збирається кепкувати або кривдити. А обзивати незлобливо хлопців дурнями — це вже його звичка, на те вони не ображалися.
Проте Сашко на всякий випадок зняв з голови картуза, мовив:
— Купатися йдемо на річку.
— Тю, дурні! Охота вам бовтатися з дітлашнею.
— Там не сама дітлашня, — заперечив Микола.
— Та йдіть, дурні, бовтайтесь, хіба я вас держу. Думав, зі мною поїдете. А не хочете, то й не треба.
— Куди поїхати?
— Не знаєте хіба? На станцію. Сьогодні груші везтиму. Ось запряжу Буланого, заберу в саду ящики. Збруя нова, вчора видали, віз, як пушинка. Ех, і прокатаюсь!..
— Чого ж ти Олега з собою не взяв?
— Допомагає старій помідори збирати.
— Поїхали, Сашко?
— Треба татові сказати.
— Навіщо їм казать, вони ж одпустили тебе.
— Так то ж на річку.
— Нічого, аби одпустили.
— Ну, добре, поїхали, — згодився Сашко.
— Тоді одведіть додому свого цуцика і шмаляйте до посадки. Там і ждіть, — розпорядився Сергій і перевальцем рушив до бригадного двору.
Микола заманив у двір Кудлая, прив’язав біля перевернутої діжки, що правила йому за будку, й почимчикував з Сашком за село до посадки.
Сергій і справді не забарився. Прикотив однокінною підводою, навантаженою ящиками. Колеса на гумі, від старого “Москвича”, щоб не трясло в дорозі.
— Тпр-р-ру, — спинив Буланого біля хлопців. — Сідайте!
Вони повмощувалися на ящиках поруч Сергія.
— Но! — цьвохнув батогом коня. Відірвав дощечку на одному з ящиків, витяг із дерев’яних стружок дві здоровенні зеленаві груші. — Їжте, — простягнув Миколі і Сашкові.
— Соло-одкі, — покуштувавши, прицмокнув Сашко. — У нас дома таких нема. І у вас, Миколо, нема.
— Де б вони у вас взялися? Це діда Артема щепи. Перший рік уродили, — пояснив Сергій. — Ви беріть, їжте…
— Не треба. Попробували й досить, — сказав Микола. — Слухай, Сергію, що то за дівчина, яку ти підвозив зі станції?
— Я? Коли?
— Сашко, коли це було?
— Позавчора. Ні, позапозавчора.
— А ви звідки знаєте, що я її підвозив?
— Ми… ми… — зам’явся Микола. — Сама розповідала… Як розпитувала в нас дорогу… Там, у селі…
— Що ж вона вам іще казала?
— Більше нічого. Тільки те, що ти підвозив її зі станції. То хто ж вона така?
— Хтозна. Допитувався — не сказала. Мабуть, до когось у гості приїхала. У клуб на танці запрошував —
