На коні й під конем - Анатолій Андрійович Дімаров

Жив скляр у невеликій кособокій хатині, без сім'ї, без родичів, старим парубком, понурим та непривітним. Розповідали, що висватав він колись найкрасивішу дівчину на селі, поставив для неї простору хату з веселими вікнами, та її вже пізніше, в роки громадянської війни, жорстоко поглумившись, забили бандити.

Повернувшись з армії Будьонного, скляр у той же вечір спалив свою хату. Це стало причиною того, що на скляра почали дивитися, як на людину не сповна розуму. А він жив відлюдьком і майже щонеділі гірко напивався.

За роботою ж скляр завжди був суворий і тверезий. Обличчя його, заросле по самі очі густою щетиною (мені здавалося, що він тримав у зубах велику щітку), ставало поважним та урочистим, а очі, наче відлиті з надзвичайно прозорого скла, спалахували гнівними вогниками, коли він бував невдоволений, чи світилися втіхою. Перед тим, як приступити до праці, скляр завжди скидав кашкета чи шапку, хоча б який мороз не був надворі.

Склив він швидко та вправно і майже завжди лаявся.

— Хіба це вікно! — вигукував, презирливо тикаючи пальцем у невелику раму. — Сліпаки, а не вікна!

Господар ніяково посміхався, але заперечувати не смів: У селі була відома склярева пристрасть до великих вікон. Він навіть одвертався, коли проходив повз хату з маленькими вікнами.

Незабаром у нас закінчили будувати нову школу: велику простору, з широкими та високими вікнами. І скляр не працював біля них, а священнодіяв. Обережно брав величезні шматки скла, відмірював, проводив алмазом — і одна за одною весело виблискували до сонця нещодавно порожні рами.

Вставивши шибу, він трохи відходив, схиляв голову набік, і прозорі оченята його сяяли такою неприхованою втіхою, що й ми, хлопчаки, проймалися шанобливо–урочистим настроєм.

— Хата без вікон — що людина без очей, — повчав він нас. — У пітьмі жити — кажанами бути.

Затамувавши подих, стежили ми, як скляр, націлившись, швидким рухом алмаза проводив по склу білу лінію, не користуючись лінійкою. Ось він тихенько постукував уздовж тієї лінії, злегка натискав пальцями, і — трісь! — шибка була готова.

Наша дружба з склярем, який наче переродився за ці дні, щораз більше міцніла і, може, стала б постійною, коли б не один прикрий випадок.

Відпихаючи один одного, щоб краще бачити, ми з Миколою перечепилися і полетіли на велике скло, яке скляр саме збирався розрізати. Схопилися, як обпечені, щоб дременути світ за очі, але розгніваний скляр встиг вліпити нам по такому міцному потиличнику, що ми полетіли сторчака в кропиву.

Зупинилися аж на греблі. Дзвеніло в голові, боліли потилиці, шкіра на обличчі та руках аж горіла, обжалена кропивою.

— Я йому не прощу! — буркнув Микола з сльозами на очах. — До нових віників пам'ятатиме!

Пізнього вечора, коли вже добре стемніло, ми підкралися до школи. Нікого поблизу не було, лише на вигоні співали невтомні дівчата.

— Давай! — шепнув Микола.

Я розмахнувся і щосили пожбурив цеглину у вікно. Тріснула рама, з страшним брязкотом посипалося скло, ми щодуху помчали геть.

Рано–вранці Микола забіг до мене. Очі його задоволено світилися:

— Пішли подивимось, як скляр молитися буде.

Причаївшись у бузині, що густо росла навколо будинку, ми нетерпляче чекали на нашого ворога. Двох вікон як не було. На землі густо рясніли блискучі скалки, валялися дві великі цеглини.

— Іде! — штовхнув мене ліктем Микола.

Ми аж затамували дух, готуючись почути сердиту лайку скляра. А він, підійшовши до покалічених вікон, оніміло застиг, наче не вірив своїм очам. Повільно нагнувся, підняв цеглину і раптом заплакав.

Плакав мовчки, без лайки, без слів, і нам моторошно було дивитись, як плаче доросла, стара людина, навіть не витираючи сліз, що зависали на густій щетині, гаряче спалахували поодинокими росинками. Ми відчули, що зробили щось дуже погане, дуже зле, далеке від звичайної помсти, і мовчки порачкували з кущів.

І в той день, і на другий, на третій, і ще багато днів, проходячи мимо школи, я і Микола не могли дивитися на вікна.

ПАСТКА

В найдальшому кінці городу, під тином, що виходив на вузьку безлюдну вуличку, любив я сидіти в гарячі літні дні. Тут росла висока кукурудза й золотоголові соняшники, стелилося по землі широколисте гарбузиння, а під самісіньким тином свіжо зеленів високою травою вузенький моріжок.

Тут завжди було таємниче і тихо, і почував я себе так, як почував би, мабуть, уславлений мандрівник, забравшись у невідому країну. Наслухавшись матусиних розповідей про південні країни, я полював тут на тигрів та левів, крокодилів і носорогів, — і моя бузинова пукавка завдавала жахливих спустошень тропічній звіроті.

Можна було й просто сидіти, спостерігаючи, як снують невтомні павуки свої мережки, як осипається золотистий пилок з обважнілих соняшників, як яскраво спалахують, вилітаючи з тіні на сонце, великі золотисто–зелені мухи — наче коштовні камінці, запущені з рогатки. Над головою ж, пролітаючи на медозбір, діловито і стримано гули бджоли — і від того ще відчутнішою ставала умиротворена тиша.

Не менш цікаво було і виглядати з–за тину, спостерігаючи за лінивим життям вулички, порослої посірілим від спеки споришем. Була лише одна незручність: зависокий тин, і мені доводилося весь час спинатися навшпиньки, а це не давало довго дивитись.

Одного разу я вирішив удосконалити свій спостережний пункт, проламавши в тину щілину. Довго морочився біля огорожі, висмикуючи пересохлі лозини, що ламалися з легеньким димком. Та коли була готова дірка, достатня для очей, я, як і кожен смертний, захотів більшого — просунути туди й голову.

То була нелегка справа — зробити дірку для голови. Але наполегливість взяла своє, і я, насилу просунувши голову в дірку, виставив свою балбешку прямо під літнє гаряче сонце. Збоку, мабуть, голова моя була схожа на невеликий гарбуз, що ріс прямо з тину, та мені мало діла до того, яким я здавався збоку. Вертячи головою, переможним поглядом оглядав я безлюдну вулицю.

Скоро заболіли коліна, і я вирішив трохи перепочити.

Та дзуськи! Не знаю, як це сталося, тільки витягти назад голову я вже не міг. Проклятий тин вчепився у мене, як у грішну душу, і як я не кректав та сопів, як не вертів головою і смикав лозини руками, вирватись було годі.

Зрозумівши, яка мене спіткала халепа, я заревів з переляку та відчаю, запацав ногами по м'якій ріллі.