Я вмію стрибати через калюжі - Алан Маршалл
Я прочитав запитання, надруковані на жовтому аркуші.
«Вирахуйте складні проценти…»
Ет, це легко.
«Якщо десять чоловік візьмуть…»
Пропорція! Таке мені заіграшку.
«Ділянка землі площею чотири акри…»[6]
Гм, це вже важче.
Я взявся до роботи, а Такер, сівши за свій стіл, почав гортати глянсові сторінки англійського журналу «Філд».
Екзаменаційні запитання видалися мені не дуже важкими, але після іспиту, порівнявши свої відповіді з Вільямовими, я вирішив, що наробив помилок, бо він понаписував щось зовсім інше.
Я сказав батькові, що завалився.
— Дарма, — відповів він. — Головне, що ти спробував.
За тиждень до кінця навчального року поштою надійшов адресований мені великий коричневий конверт. Його вручили батькові, і він з матір’ю та Мері вже чекав мене в кухні, коли я повернувся із школи.
Я розірвав конверт і вийняв згорнутий удвоє аркуш.
«Шановний сер!
З приємністю повідомляємо, що вам призначено стипендію…»
— Мені дали стипендію! — вигукнув я, не вірячи власним очам, і обвів поглядом рідних, немов чекаючи від них пояснення.
— Покажи-но, — сказав батько і взяв аркуш у мене з рук.
— Справді дали! — схвильовано вигукнув він. — Ось, читай. — Він віддав листа матері. — Тут так і стоїть, чорним по білому! Уявляєш — дали стипендію! Аж не віриться! Стипендію! — Він обернувся й ляснув мене по спині. — Молодця, синку! Ти таки взяв своє! — А тоді звернувся до матері: — А за що ж йому платитимуть стипендію? Прочитаймо ще раз. Ким він стане?
— Бухгалтером, — відповіла Мері, читаючи листа з-за плеча матері. — Він матиме власний кабінет і все таке інше.
— А хто в нас тут бухгалтер? — спитав батько, намагаючись уявити собі, що це таке. — Той, що веде облік у великій крамниці в Балунзі, — бухгалтер чи ні?
— Ні, — рішуче заперечила мати. — Авжеж, ні. Він рахівник. Бухгалтер має бути дуже освічений.
— Містер Брайєн, напевно, бухгалтер, — зауважила Мері. — Отой, що працює на маслозаводі. Кажуть, він одержує шість фунтів на тиждень.
— Брехня, — відказав батько. — Там, мабуть, сам управитель не одержує стільки. От зараз поїду й розпитаю в нього самого, що воно за птах — бухгалтер. В усякому разі, схоже на те, що нашим злидням настав кінець. Якщо Алан колись зароблятиме шість фунтів на тиждень, то йому сам чорт буде запанібрата.
Батько не став гаяти часу — осідлав коня й подався до маслозаводу. Повернувся він надвечір з іще однією разючою новиною. Вільям Фостер не пройшов!
— Щира правда! — вигукував батько, неспроможний стримати збудження. — Я зустрів місіс Фостер, і вона сказала мені гордо-прегордо, що вони одержали листа, в якому повідомляється, що Вільяму дозволено складати іспити ще раз — наступного року. Побачили б ви, яка в неї зробилася фізіономія, коли я розповів їй про Алана! І я розмовляв з Брайєном, — вів він далі. — Ти маєш рацію, Мері, він таки бухгалтер. І він сказав мені, що бухгалтери найвищого класу одержують навіть більше, ніж шість фунтів на тиждень, — хоча, хтозна, може, він і прибрехав. І коли людина стає бухгалтером, то поряд з її прізвищем ставляться відповідні літери. Стривайте, я подивлюсь, я записав їх… — Він обмацав кишені й витяг папірця. — Ось вони, я їх записав з Брайєнових слів: Л. І. Б. — ліценціат інституту бухгалтерів, тільки я не второпав, що це означає. Але Брайєн каже, що мало хто має таке звання, й здобути право на такі літери — це неабищо. — Батько схвально глянув на мене. — Ніколи не думав, що доживу до того дня, коли до імені Алана додаватимуть літери.
І в раптовому пориві батько підхопив мене, дарма що я вже був не малий, і міцно стис в обіймах.
Протягом наступного тижня вони з матір’ю засиджувалися до пізньої ночі, розмовляючи й підраховуючи щось на папері, і я знав, що вони обговорюють моє майбутнє.
— Ми з матір’ю вирішили перебратися до Мельбурна, Алане, — сказав мені згодом батько. — Звісно, спершу треба буде владнати все тут, але потім ми зберемо всі наші манатки й переїдемо всією родиною. Твоє майбутнє там, а не тут. Я підшукаю собі роботу; певно, це буде не дуже важко. А ти вступиш до якої-небудь контори, поки вчитимешся на бухгалтера. Тебе кожен залюбки візьме, довідавшись, що ти стипендіат. Та й однаково я заробляю тепер менше, ніж колись. А далі буде ще гірше — он подивися, скільки вже автомобілів на дорогах. Сьогодні я бачив штук вісім чи дев’ять. — І додав: — А ти як дивишся на переїзд?
— Я — за. Я вчитимусь на бухгалтера, а водночас — і на письменника. По-моєму, це буде добре.
— По-моєму, теж, — сказав батько.
Та, обміркувавши все це на самоті, я раптом зрозумів, що не зможу розлучитися з хащами, які дали мені стільки сили й снаги. Я ніколи не бачив великого міста. Тепер я уявив його собі як величезну складну машину, яку обслуговує сила-силенна Л. І. Б. з блідими обличчями і гросбухами. Ця картина засмутила мене, і я пішов шукати Джо. Знайшов його в лісі за хатою: він ставив пастки.
Коли я розповів Джо, що ми перебираємося до Мельбурна, приятель замислено подивився на пастку, яку тримав у руці, й сказав:
— Тобі завжди таланило, це точно. Пам’ятаєш, як в одну твою пастку вскочило зразу двоє кролів?
— Еге ж, — відповів я, з приємністю згадуючи той випадок.
Ми сіли на траву й повели мову про Мельбурн, про трамваї, про тисячі людей, що живуть у тому місті, і про те, як я зароблятиму шість фунтів на тиждень.
— Найголовніше, — сказав Джо замріяно, — що ти зможеш ходити до музеїв, коли тобі заманеться. Кажуть, чого там тільки нема.
— Звісно, до музеїв я ходитиму, але найбільше я хочу писати книжки. В Мельбурні є велика бібліотека. От куди я вчащатиму.
— Тобі доведеться кинути верхову їзду, — сказав Джо. — В Мельбурні коні переведуться швидше, ніж десь-інде.
— Це, звісно, прикро, — відповів' я, знову переймаючись сумом. — Та трамвай однаково довезе тебе, куди хочеш.
— Тобі там, певно, заважатимуть милиці, — задумливо мовив Джо. — Адже там скрізь повно народу, штовханина…
— Милиці! — обірвав я його зневажливо. — Та хто думає про милиці!
Примітки
1
1 Гельською мовою розмовляють шотландські кельти.
2
1 Кольорові малюнки — «сюрпризи», що їх вкладають задля реклами в пачки з сигаретами.
3
1 «Приятелі» (англ.).
4
1 Гінея — англійська монета, дорівнює 21 шилінгу.
