Король Матіуш Перший - Януш Корчак

— А чоботи, ранці, сухарі?

— Склади цілі, з’їдений лише мармелад.

— Ваші відомості точні?

— Абсолютно.

— Як ви вважаєте, скоро почнеться війна?

— Я політикою не займаюся.

— Чи можна полагодити рушниці й гармати?

— Частину можна, якщо плавильні печі на заводах у порядку, але частина зброї зіпсована вщент.

Матіуш пригадав фабрику і схилив голову. Корона здалася йому ще важчою.

— Пане міністре, який настрій в армії?

— Солдати й офіцери ображені. Особливо їм образливо ходити в одну школу зі штатськими. Коли я отримав відставку…

— Ваша відставка недійсна. Мій підпис підробили, а я нічого про це не знав.

— Коли я отримав відставку, — продовжував військовий міністр, насупивши брови, — до мене з’явилася делегація з вимогою відкрити школу для військових. А я на них як гаркну: «Марш у школу, коли наказано! У вогонь, у пекло ступайте, коли наказано!»

— Ну, а якщо спробувати по-старому? Пробачать вони мені?

— Так точно, ваша королівська величносте! — гаркнув військовий міністр і вихопив шаблю з піхов. — Починаючи з мене і кінчаючи останнім солдатом, усі, як одна людина, на чолі з королем-героєм кинемося в бій за батьківщину, за нашу солдатську честь!

— Добре, дуже добре!

«Значить, не все ще втрачено», — подумав Матіуш.

Міністри запізнилися й захекалися — відвикли ходити пішки. Гофмейстер щоразу докладав: такий-то міністр приїхав, хоча той на своїх двох притопав. Автомобілі поламалися, а шофери сиділи над уроками.

У своїй промові Матіуш сказав: у всьому винен журналіст-шпигун, і тепер треба знайти вихід зі становища.

Вирішили в екстреному випуску газети надрукувати відозву до всіх громадян. У відозві говорилося: із завтрашнього дня поновлюються нормальні заняття в школах. Хто дізнається про це пізно, нехай все одно приходить на урок. Дорослі досидять до перерви й вирушать на роботу. Безробітним ще місяць виплачуватимуть шкільну платню, а потім, хто хоче, може поїхати в країну Бум-Друма будувати будинки, школи й лікарні. Обидва парламенти тимчасово розпускаються. Спочатку відкриється парламент дорослих. Він вирішить, як вчинити з дітьми, яким виповнилося п’ятнадцять років. Коли спеціальна комісія виробить правила, відкриється дитячий парламент. Діти можуть приймати будь-які рішення, але дорослий парламент має право схвалити їх або відхилити. Дітям забороняється керувати дорослими. Депутатами можуть бути лише ті діти, які добре поводяться й гарно вчаться.

Відозву підписали Матіуш і всі міністри.

У другій відозві до солдатів Матіуш писав:

Дві наші найважливіші фортеці підірвані диверсантами. Тож нехай героїчні груди кожного солдата стануть неприступною фортецею, якщо ворог наважиться напасти на землю наших батьків.

Цю відозву підписали Матіуш і військовий міністр.

Міністр торгівлі звернувся з проханням до ремісників якнайшвидше полагодити й відремонтувати крамниці.

Міністр освіти пообіцяв дітям скоріше відкрити парламент, якщо вони будуть добре поводитися й гарно вчитися.

А обер-поліцмейстер поручився, що завтра з ранку поліцейські будуть на своїх місцях.

— Поки це все, що можна зробити, — заявив канцлер. — Коли полагодять телеграф і пошту, ми дізнаємось, що сталося за цей час в країні і за її межами.

— А що могло статися? — стривожився Матіуш. Недаремно йому здалося, що все залагодилося якось дуже легко і просто. Може, Сумний король перебільшив небезпеку?

— Невідомо. Нічого невідомо.

Наступний день минув благополучно. На першому уроці вчителі прочитали вголос газету своїм дорослим учням, і ті розійшлися по домівках. Аби повернути дітям книги й зошити, знадобився, звичайно, час. Але до дванадцятої години дня життя увійшло у свою звичну колію, і всі були цьому раді: і батьки, і діти, і вчителі.

Учителі, зрозуміло, не зізналися дітям, як їм було важко з дорослими і як добре, що діти повернулися до школи. Серед учнів, молодших за тридцять років, знайшлося чимало лобурів, які на уроках хіхікали, галасували й заважали слухати іншим. А хто старший, скаржилися, що незручно сидіти, що голова болить від духоти й чорнило дуже рідке. Старигани і старенькі мирно сопіли на задніх партах. І скільки вчителька не сердилася, не кричала, з них, як з гуски вода, тому що багато хто з них виявилися глухими. Молоді жартували зі старших, а ті скаржилися, що їм не дають спокою. Словом, учителі звикли мати справу з дітьми і вважали за краще, аби все було по-старому.

У конторах раділи, що можна звалити провину на дітей, коли не знаходили якісь важливі документи. Адже чиновники теж бувають різні: в одного всі документи в порядку, а в іншого — ні.

На фабриках справи йшли гірше, але становище врятували безробітні. Вони енергійно взялися за діло.

Було того дня кілька дрібних випадків, але поліція, яка добре відпочила, умить їх «ліквідовувала. Награбувавши й наївшись донесхочу, злодії поводилися тихо й сумирно, боячись, щоб не випливли назовні їхні темні справи. А несправжні злодії навіть повернули крадене.

Коли королівський автомобіль проїхав надвечір вулицями, міста було не впізнати.

Матіуш із нетерпінням чекав звісток.

Клу-Клу тим часом знову взялася вчити негритянських дітей. Матіуш посидів на уроці і здивувався, як швидко вони все запам’ятовують. Але Клу-Клу пояснила йому, що ватажки — найстаранніші і здібні учні. З рештою набагато важче. Бідна Клу-Клу не підозрювала, як швидко й сумно завершаться її заняття.

Цього разу першим до палацу приїхав канцлер. Це лише вчора дав він себе випередити звичному до походів військовому міністрові.

Канцлер ніс під пахвою пачку паперів, і вигляд у нього був тривожний.

— Ну, як справи, пане канцлере?

— Погано. — Канцлер удавано зітхнув. — Цього слід було чекати. Але може, воно й на краще.

— Що сталося? Не тягніть, кажіть швидше!

— Війна!

Матіуш здригнувся.

Тут зібралися всі міністри, і з’ясувалося ось що.

Старий король відрікся від престолу на користь сина, а той негайно оголосив Матіушу війну й направив війська у напрямку до його столиці.

— Отже, він перейшов кордон?

— Два дні тому. І вже просунувся на сорок верст углиб нашої території.

Потім почалося читання телеграм, листів, послань. Тягнулося це дуже довго. Прикривши від утоми очі, Матіуш мовчки слухав.

«Може, воно навіть на краще».

— Невідомо, куди рухається ворог, але, найвірогідніше, у напрямку підірваних фортець, — сказав військовий міністр. — Підуть форсованим маршем — через п’ять днів будуть біля воріт столиці. Не поспішатимуть — через десять.

— Як?! Ми не дамо відсічі ворогові? — з обуренням закричав Матіуш.

— Це безглуздо, ваша величносте. Населення повинне захищатися саме. Декілька невеликих загонів можна спорядити, але це означає приректи їх на певну загибель. Моя думка така: ворога не зупиняти й дати генеральну битву біля стін столиці.