Король Матіуш Перший - Януш Корчак

— Ти читаєш лише одну газету — свою. А там суцільна брехня. Ось почитай-но інші.

І з цими словами Сумний король поклав на стіл перед Матіушем стос газет.

Неспішно розгортав Матіуш одну за одною газети і пробігав набрані жирним шрифтом заголовки, читати статті не мало сенсу — і так все ясно. У Матіуша потемніло в очах.

Король Матіуш з’їхав з глузду.

Засилля чорних дияволят.

Міністр — злодій. Утеча шпигуна з тюрми.

Колишній продавець газет Фелек — барон.

Підірвано дві фортеці.

Ні гармат, ні снарядів.

Напередодні війни.

Міністри спішно вивозять за кордон коштовності.

Геть короля-тирана!

— Суцільна брехня! — обурився він. — Це негретянських дітей, які приїхали сюди вчитися, вони називають чорними дияволятами? Та вони в сто разів кращі за білих дітей! Коли із звіринця втекли вовки, вони, ризикуючи життям, загнали їх назад у клітку, і в Клу-Клу досі на руках сліди вовчих зубів. А хто димарі чистить? Наші білоручки відмовилися, мабуть, від цієї брудної роботи, і в місті почалися пожежі. Становище врятували негренята: погодилися стати сажотрусами. Неправда, у нас є гармати і снаряди! Що Фелек продавав газети, я і без них знаю, але злодієм він ніколи не був! І як вони сміють називати мене тираном?!

— Не сердься, Матіуше! Повір мені, справи дійсно дуже погані. Підемо разом у місто, і ти сам у цьому переконаєшся.

Матіуш перевдягнувся, щоб його не впізнали. Сумний король одягом нічим не відрізнявся від простих городян.

Ось перед ними казарми, повз які вони кралися з Фелеком тієї пам’ятної ночі, коли втікали на війну. Який Матіуш був тоді щасливий і безтурботний! А тепер, навчений життям, він знає, що в ньому мало веселого.

Біля казарми сидить старий солдат і курить люльку.

— Ну, що чути хорошого?

— Що може бути хорошого, коли дітвора командує, Усі патрони даремно витратили, гармати зламали. Немає в нас більше війська…

І бувалий солдат заплакав.

Ідуть далі. Біля воріт фабрики робітник із книжкою вивчає напам’ять вірш.

— Ну, як справи на фабриці?

— Зайдіть, подивіться самі. Тепер туди вхід вільний.

Входять. У конторі по підлозі розкидані папери. Казан лопнув. Машини не діють. Кілька хлопчиськ снують туди-сюди спорожнілим цехом.

— Що ви тут робите?

— Нас сюди працювати прислали. П’ятсот дітей. Але вони сказали: «Знайшли дурнів!» — і вирушили гуляти містом. Залишилося осіб тридцять. Верстати зіпсовані, що робити, не знаємо. Батьки в школі, сидіти вдома нудно, ось ми і приходимо сюди — підмітаємо, наводимо лад. Соромно гроші задарма отримувати.

Лавки майже всі зачинені. Але не через вовків: жителям відомо, що небезпека ліквідована.

Заходять вони в магазин. За прилавком стоїть симпатична дівчинка.

— Дівчинко, скажи, будь ласка, чому стільки магазинів зачинено?

— Усе розікрали. Немає ні поліції, ні солдатів. Хулігани нишпорять вулицями і грабують серед білого дня. Що в кого було, сховали по домівках.

На вокзалі на колії лежить розбитий ешелон.

— Що таке?

— Стрілочник побіг грати у футбол, начальник станції вирушив на рибалку, а машиніст не знав, де гальма. І ось — сто осіб загинуло.

Матіуш до крові закусив губи, аби не розплакатись.

У лікарні та сама картина. Хворих ніби доглядають діти. Лікарі забігають на півгодини, коли мало уроків задано. Але толку від цього мало. Хворі стогнуть і вмирають. А діти плачуть, не знаючи, як їм допомогти.

— Ну що, повернемося в палац?

— Ні, мені треба в редакцію, з журналістом поговорити, — спокійно сказав Матіуш, але всередині в нього все кипіло.

— Я не піду з тобою. Мене можуть упізнати.

— Я скоро повернусь, — пообіцяв Матіуш і швидко попрямував у бік редакції.

Сумний король поглянув йому вслід і сумно похитав головою.

Завернувши за ріг, Матіуш хутко побіг. Руки самі стискалися в кулаки. Усе ж таки він був нащадком Генріха Лютого!

— Зачекай, мерзотнику, обманщику, шахраю! Ти мені за все відповіси!

Він увірвався в кабінет. І бачить: біля письмового столу розвалився в кріслі журналіст, а на дивані лежить Фелек і попихкує сигарою.

— Ага, і ти тут, голубчику! — крикнув Матіуш, не володіючи собою. — Тим краще, з обома відразу поговорю. Що ви наробили?!

— Сядьте, будь ласка, і заспокойтеся, ваша величносте, — промовив журналіст облесливим, тихим голосом.

Матіуш здригнувся. Ясно: він — шпигун! У Матіуша давно вже зародилася ця підозра. Тепер він у цьому не сумнівався.

— Отримуй по заслугах, шпигуне! — крикнув Матіуш, цілячись у нього з пістолета, з яким не розлучався з війни.

Журналіст спритним рухом схопив Матіуша за руку. І куля вцілила в стелю.

— Зброя — не іграшка! — Журналіст зловісно усміхнувся і щосили стиснув руку Матіуша. Пальці самі розтислися.

Журналіст підняв пістолет, що випав, жбурнув у шухляду столу і клацнув ключем.

— А тепер поговоримо спокійно по душах. Що ви маєте проти мене, ваша величносте? Та хіба я всіляко не захищав вас у своїй газеті, не заспокоював населення, не пояснював причини тимчасової скрути? А Клу-Клу хто розхвалював? Отже, замість вдячності ви обзиваєте мене шпигуном і хочете вбити?

— А безглуздий закон про школи — це чия вигадка?

— До чого ж тут я? Так більшістю голосів постановили діти.

— А про підірвані фортеці чому ви змовчали?

— Це справа військового міністра, а не моя. І потім, народові не належить знати про такі речі. Це військова таємниця.

— Ну, а щодо лісової пожежі чому ви випитували в мене?

— Журналіст має бути в курсі всіх подій і відбирати для своєї газети найважливіший і найцікавіший матеріал. Ось ви щодня читаєте мою газету і не можете поскаржитися, що вона нецікава, правда?

— Дуже навіть цікава, — Матіуш гірко усміхнувся.

— Сподіваюся, тепер ваша величність не назве мене шпигуном? — нахабно дивлячись Матіушу у вічі, запитав журналіст.

— Зате я назву! — крикнув Фелек, схопившись із дивана.

Журналіст зблід, як мрець, кинув на Фелека спопеляючий погляд і, перш ніж хлопчики встигли схаменутися, опинився в розчинених дверях.

— До швидкого побачення, шмаркачі! — крикнув він і втік униз по сходах.

Перед будинком несподівано з’явився автомобіль. Журналіст сказав щось шоферові, і машина зірвалася з місця.

— Тримай його! Лови! — висунувшись із вікна, кричав Фелек.

Та було пізно. Автомобіль зник за рогом. Та і хто міг його наздогнати? Чи не ті роззяви, які зібралися під вікном, зачувши гамір?

Матіуш був приголомшений, Фелек із плачем кинувся йому на шию.

— Королю, вели мене стратити, це я у всьому винен! Дурень, що я наробив! — вигукував він крізь сльози.

— Зачекай,