Таємничий острів - Жюль Верн
Можливо, згодом його пощастило б замінити чимось подібним – крупою із серцевини сагової пальми чи борошнистими плодами хлібного дерева; може, на півдні острова й росли ті надзвичайно цінні дерева, проте досі вони не траплялися колоністам.
Та Провидіння й тут, за цих непростих обставин, знову прийшло їм на допомогу; щоправда, допомога ця була мізерною, однак навіть мудрий і винахідливий Сайрес Сміт ніколи не зміг би створити того, що несподівано дарував їм випадок: якось Герберт, лагодячи одяг, за підкладкою куртки знайшов зернинку.
Того дня – тоді як із відра лив дощ – мешканці Гранітного Палацу саме зібралися в Урочистій залі, коли хлопчик вигукнув:
– Гляньте, пане Сайресе! Зернятко пшениці!
І показав приятелям зернинку, єдине зернятко, що через дірочку в кишені потрапило в підкладку куртки.
А сталося це через Гербертову звичку годувати в Річмонді горлиць, яких подарував йому моряк.
– Зернятко пшениці? – жваво перепитав інженер.
– Так, пане Сайресе, але тільки одне-єдине!
– Ну, синку, – сміючись вигукнув Пенкроф, – ти нас ощасливив! Слово честі, ощасливив! Та що ж ми можемо зробити з однієї зернини?
– Напечемо хліба, – відповів Сайрес Сміт.
– Авжеж, хліба, тістечок, тортів!.. – глузливо підхопив моряк. – Розкажіть іще що-небудь! Поки ми діждемося хліба з однієї зернини – всі посивіємо!
Не надаючи жодного значення своїй знахідці, Герберт уже ладен був викинути знайдене зернятко, але Сайрес Сміт узяв його, пильно оглянув, переконався, що воно не пошкоджене, і, дивлячись морякові в очі, спокійно запитав:
– Чи знаєте ви, Пенкрофе, скільки колосків пшениці виростає з однієї зернини?
– Один, гадаю, – відповів моряк, здивований таким запитанням.
– Помиляєтеся, Пенкрофе, – десять! А знаєте, скільки зернин в одному колоску?
– Їй-Богу, ні.
– У середньому – вісімдесят, – пояснив Сайрес Сміт. – І якщо ми посадимо цю зернинку, на перший урожай ми матимемо вісімсот зернин, на другий – шістсот сорок тисяч, на третій – п’ятсот дванадцять мільйонів, а на четвертий – понад чотириста мільярдів зерен. Ось така пропорція.
Коли Смітові товариші почули його слова, в них відібрало мову.
Названі цифри всіх приголомшили. Проте Сайресові розрахунки були правильні.
– Саме так, друзі мої, – повів далі інженер. – Плодовита природа родить зерно саме в такій прогресії. А втім, чого варте розмноження пшениці, одна зернина якої за першого врожаю дає вісімсот зерен, якщо порівняти його з маком, – в одній його коробочці визріває тридцять дві тисячі мачинок, або з тютюном, одне стебло якого дає триста шістдесят тисяч насінин? Якби не існувало різних перешкод для їхнього розмноження, за кілька років ці рослини заполонили б цілий світ.
Та інженер не закінчив іще свого невеликого допиту моряка.
– А тепер, Пенкрофе, – правив він своєї, – чи знаєте ви, скільки потрібно буассо[12], аби в них помістилося чотириста мільярдів зернин?
– Ні, не знаю, – відповів моряк. – Знаю тільки, що я бовдур.
– Так-от, Пенкрофе, потрібно понад три мільйони буассо, кожен з яких уміщував би сто тридцять тисяч зерен.
– Три мільйони… – приголомшено скрикнув Пенкроф.
– Три мільйони.
– За чотири роки?
– Так, за чотири роки, – відповів Сайрес Сміт. – Або й за два, якщо на цих широтах, як я сподіваюся, збирати щороку по два врожаї.
Тут на його слова Пенкроф, за звичкою, міг відповісти лише гучним вигуком «Ура!»
– Отож, Герберте, – додав Сайрес Сміт, – твоя знахідка надзвичайно важлива. За наших умов, друзі, нам може знадобитися все, буквально все! Дуже вас прошу не забувати цього.
– Ні, пане Сайресе, ми не забудемо, – відповів Пенкроф. – І якщо мені попадеться тютюнове зернятко, яке дає по триста шістдесят тисяч таких самих зернят, запевняю: я не кину його на вітер! А тепер ви знаєте, що нам залишається зробити?
– Нам залишається посадити це зернятко в землю, – відповів Герберт.
– Авжеж, – погодився Гедеон Спілет. – І до того ж з усіма належними пересторогами, бо воно таїть у собі всі наші майбутні врожаї.
– Аби воно хоч проросло! – вигукнув моряк.
– Проросте, – відповів Сайрес Сміт.
Усе це трапилося в червні, на його двадцятий день. Спочатку виник намір посадити єдину дорогоцінну пшеничну зернину в горщику, та після тривалих міркувань усі вирішили більше покладатися на природу й довірити її ґрунту; того самого дня зернину посадили в землю. Зайве й казати, що колоністи вжили всіх можливих заходів, аби створити якнайкращі умови для її росту й розвитку.
Небо саме прояснилося, і колоністи, вийшовши з Гранітного Палацу, піднялися на плоскогір’я. Там вони вибрали у затишку місце, куди ополудні сонце, мабуть, щедро лило світло й тепло. Землю очистили від каміння, старанно її скопали, розпушили, навіть перебрали руками, аби очистити від комах та черв’яків, потім додали перегною з опалого листя, домішавши до нього трохи вапна, обгородили це місце загорожею й нарешті посадили зернинку в землю.
Чи не здавалося колоністам, що вони закладають наріжний камінь майбутньої величної будівлі? Пенкрофові пригадався день, коли він із безліччю пересторог готувався запалити єдиного сірника. Але тепер справа була далеко важливіша. Ще б пак, наші невдахи-повітроплавці так чи інакше здобули б вогонь, проте жодна наймудріша й наймогутніша в світі людина не поновила б для них пшеничної зернинки, якби раптом, на нещастя, вона загинула!
Розділ XXI
Кілька градусів нижче нуля. Дослідження болотистої південно-східної частини острова. Лисиці. Морський обрій. Розмова про майбутнє Тихого океану. Безперервна й невгамовна праця інфузорій. Що станеться із Землею. Полювання. Качине болото.
Відтоді не минало жодного дня, щоб Пенкроф не відвідав їхнього, як він казав «пшеничного поля». І бідні були комахи, що відважувалися опинитися поблизу! Пощади їм не було.
Наприкінці місяця, після нескінченних дощів, помітно похолодало, і 29 червня температура, безперечно, опустилася б до позначки 29 градусів Фаренгейта вище нуля (–6,67° за Цельсієм).
Наступного дня, 30 червня, що відповідає
