Я вмію стрибати через калюжі - Алан Маршалл
— Прокинься! — сказав він тоном священика, що розпочинає проповідь. — Прокинься й ходімо зі мною.
Ми вийшли з дому й попрямували до повітки, де він уже приготував постелі.
28
Батько хотів знати все про мою подорож із Пітером. Він до дрібниць розпитував про людей, з якими я зустрічався, про мої розмови з ними.
Коли мати лагідним зауваженням спробувала зупинити цю зливу запитань, батько відказав їй:
— Я хочу знати, чи вміє він бути самостійним.
Він задоволено вислухав мою захоплену розповідь про витривалість і силу коней, які, тягнучи навантажений віз, жодного разу не послабили посторонки.
— Так, гарний запряг, що й казати, — зауважив він. — Пітер знав, що робив, коли добирав собі коней породи марло. Вони ніколи не втомлюються.
Батько трохи помовчав, а тоді спитав:
— Він давав тобі правити?
Чекаючи відповіді, батько дивився кудись убік, і його руки застигли на столі.
— Атож, — відповів я.
Він задоволено всміхнувся й кивнув.
— Пара рук — ось що головне, — пробурмотів він, думаючи про своє. — Пара вправних рук.
Він високо цінував уміння правити кіньми.
Я згадав те відчуття сили, яку коні, тягнучи свій важкий вантаж, немовби передавали мені; ця сила, здавалося, вливалася в мене через поводи.
— Коли кінь напружується, вся твоя міць переходить у віжки, — зауважив якось батько, але я так не думав.
— Не сумуй, що ти не можеш їздити верхи, — сказав він мені тепер. — Тому, хто добре править запрягом, теж ціни немає.
Батько вперше за кілька років згадав про те, що вершника з мене не буде. Повернувшись із лікарні, я говорив про верхову їзду так, наче за кілька тижнів уже скакатиму на баскому коні. Батько не любив розмов на цю тему. Він щоразу вперто відмовчувався, коли я просив посадити мене на коня, але врешті-решт вирішив, напевно, що треба відверто все мені пояснити. Він сказав, що я не зможу їздити верхи, — принаймні доти, доки не стану дорослим і не навчуся ходити без милиць.
Поклавши мені руку на плече, він заговорив дуже серйозно — прагнучи, видно, щоб я зрозумів його як слід:
— Коли їдеш верхи, боки коня стискуєш ногами. Переходячи на клус, усю свою вагу переносиш на стремена. Хлопцеві із здоровими ногами це неважко… Ясна річ, він повинен ще вміти добре тримати рівновагу. Він і кінь немовби стають одним цілим. Але ж ти не зможеш стиснути ногами боки коня, Алане. З твоїми ногами ти завжди дійдеш куди треба, але для їзди верхи вони не пристосовані. Тож кинь думати про це. Мені хотілося, щоб ти став вправним вершником, і матері — теж. Та не сталось, як гадалось… У житті так часто буває: людині хочеться зробити і те, і те, а не виходить. Я хотів би стати таким, як ти, але не можу, а ти хочеш їздити верхи, як я, і теж не можеш. І нам обом прикро.
Я слухав його мовчки, але мені не вірилося, що він каже правду. Мене дивувало, що він сам вірить у те, що каже. Мій батько завжди мав рацію, але цього разу він уперше помилився.
Я твердо вирішив навчитись їздити верхи, і навіть у ту мить з приємністю уявив собі, як він зрадіє, коли одного дня я учвал промчу повз наше подвір’я на коні з круто вигнутою шиєю — і кінь мій гризтиме вудила, відчуваючи, як владно я тримаю поводи.
В одного з моїх шкільних товаришів був поні арабської породи, якого звали Промінь. Білої масті, пишнохвостий, Промінь відзначався швидкою, пружною ходою. Він мав дужі сухорляві ноги й ступав так, наче ледве торкався землі.
Як на мене, Промінь був сама довершеність. І в інших хлопців у школі були поні, та їм було далеко до Променя. Коли хлопці скакали наввипередки, — а це бувало часто, — я милувався, як Промінь випереджає всіх, і захоплювався його прудкістю.
Боб Карлтон, власник Променя, худорлявий рудий хлопчина, залюбки розмовляв зі мною про свого поні; відчуваючи моє захоплення, він без упину хизувався.
— Мене на Промені ніхто не наздожене, — казав він, і я, звісно, погоджувався.
Щодня під час великої перерви він їздив напувати Променя до водопою край дороги, за чверть милі від школи. Цей обов’язок був для Боба обтяжливий, бо він не міг брати участі в іграх на шкільному подвір’ї, але його змалку привчили дбати про свого коня.
Якось я попросив Боба, щоб він дозволив мені самому поїхати напоїти Променя, й Боб миттю погодився.
— Давай! — радісно вигукнув він.
Сам він їздив до водопою без сідла, але для мене засідлав Променя, допоміг мені вилізти на нього й сказав, щоб я цілком на нього поклався — мовляв, він сам довезе мене до водойми й назад, навіть якщо я не торкатимусь поводів.
Я й сам це розумів, а тому вирішив триматись обіруч за луку сідла.
Коли я вмостився в сідлі, Боб прикоротив стремена, я нахилився, взяв руками «погану» ногу й сунув ступню в стремено, щоб вага її мені не заважала. Те саме я зробив і з «доброю» ногою, а що вона була не зовсім паралізована, то виявилося, що я навіть можу трохи спиратися на неї.
Потім я взяв поводи і, не випускаючи їх, ухопився руками за луку сідла. Я не міг правити поводами, але, коли Промінь зрушив з місця, вони трохи напнулись, і в мене виникло відчуття, ніби поні слухається мене.
Промінь прудкою ходою виніс мене за ворота й завернув на дорогу до водойми. Я почував себе в сідлі не так впевнено, як сподівався. Від напруження в мене заболіли пальці, але, боячись упасти, я не наважувався випустити луку сідла й розслабитись. Мене охопили сором і гнів — гнів на своє безпорадне тіло.
Діставшись до водопою, Промінь глибоко занурив морду у воду. Я подивився на крутий вигин його шиї і відкинувся назад, спершись однією рукою на круп, щоб не дивитись униз.
Поні пив, гучно всмоктуючи воду, та по хвилі він підніс морду над поверхнею води і, нашорошивши вуха, почав дивитися на лужок по той бік водойми.
Кожен його рух виразно закарбовувався в моїй пам’яті. То ось що відчуваєш, коли сидиш на коні й довкола — жодної живої душі… Ось як воно буває, коли сидиш на поні, а він п’є воду… Ось що таке — їздити верхи…
Я подивився вниз, на землю, на розкидане
