Федько-Халамидник - Володимир Кирилович Винниченко
Федько з того боку махає надітою на палицю шапкою. Той беріг пустий, бо туди не можна пройти з вулиць — чиїсь мури і тини.
— А як же він назад добереться? Невже знов по крижинах?
— А так і є, він знов на крижинах!
Справді, Федько стрибнув на крижину, потім на другу, і знов на березі всі притихли, слідкуючи за одчаяним хлопцем. Ніхто вже не кричав порад, ніхто не лаявся, тільки не зводили очей з маленької комашинки, яка дряпалась, бігла серед страшних сірих крижин, стрибала, метушилася. Така маленька комашинка, а як вона ловко, безстрашно обдурювала величезні шматки льоду, що з тріском лізли на неї, немов збирались розчавити нахабне живе створіння. Як це створіння топтало ту сіру купу криги і ще навіть часом вимахувало своєю малюсінькою паличкою.
— Ну й шибеник! — зітхав хто-небудь, як Федько видряпувався з скрутного місця.
А «шибеник» все ближче й ближче присувався.
Ось уже недалеко. Видно вже, як швидко оченята його бігають на всі боки, вишукуючи місце, де перестрибнути. Найшов. Вперся палицею. Палиця сприснула. Ударив дужче в лід і знов уперся. Стоїть добре. Раз! — і вже на другій крижині. Жилаве, чортове хлопча. Стриба, як кішка.
І от хлопча уже на березі. Круг його крик, писк товаришів. От це молодець, так молодець. От як треба!
— Ну, щастя твоє, що ловкий! — качають головами дорослі. Але не лають і не сердяться — що говорити такому зайдиголові!
Толя аж задихався, дивлячись, як Федько перебирався по крижинах. Оченята йому розгорілися, серце билось міцно і гаряче. Нічого там страшного нема, на тих крижинах. А зате як інтересно, як весело! От би взять та собі побігти. Тільки скинуть калоші, а то в них важко. То зовсім не трудно. Узять у Федька палицю, встромляти у лід і стрибати. Велика штука!
А коли Федько вийшов на беріг, коли його отовпили хлопці і з радістю та захватом дивились на нього як на героя, Толя почув, що він теж може перейти. І не тільки може, а от візьме й перейде!
І він, нічого нікому не кажучи, хутенько скинув калоші, струсив ранець з плеч на землю і підійшов до Федька.
— Дай мені свою палицю! — сказав він. Федько здивовано подивився на панича.
— Нащо тобі?
— Я теж хочу йти на той бік.
— Куди??
— На той бік.
Спірка й Стьопка так і фиркнули. Але Федько не засміявся.
— А як упадеш у воду?
— Не бійсь, не впаду. Давай!
— Лучче не треба, Только… Ти не вмієш.
— Овва! Ти один умієш. Ну, давай палицю. Що, може жалко?
— На… — стиснув плечима Федько, — тільки гляди…
Толя взяв палицю і пішов на кригу.
— А куди знов? Чого? Хто? — раптом закричали люди, побачивши Толю на льоду.
Але Толя, так само, як Федько, побіг далі і стрибнув на другу крижинку. В цей час насунула ціла купа льоду й одрізала Толю від берега.
Толя опинився сам серед страшних, холодних крижин, які всі ворушились, лізли одна на одну, тріщали, крутились.
На березі щось кричали, бігали. Толя розтерявся: хотів бігти назад, але не можна — перед ним ціла смуга води. А ззаду суне величезна скеля льоду. Вона наче спеціяльно хоче налізти на Толю, так весь час напирає на його кригу.
Толі зробилось страшно. В руки стало якось дуже холодно, ноги ослабли і сковзались по льоду. Хотілось упасти на лід, притулитись до нього всім тілом і кричати, кликати на поміч.
Але він і те боявся зробити. Тільки стояв і тихенько став плакати.
А люди на березі хвилювались, кричали, радились, як вирятувати Толю, і не знали, що зробити, бо кожний радив одне, другий друге, третій третє. Всі йшли рядом з крижиною, на якій стояв і плакав Толя, кричали, махали руками, кудись когось посилали. А Толя тимчасом все плив далі. Він уже випустив палицю з рук і хукав на червоні пальці, обливаючи їх сльозами.
Деякі з дорослих пробували зайти по крижинах з другого боку, але крига угиналась, ломилась під ними і один швець навіть трохи не впав у воду.
В цей час звідкись узявся Федько. Він, як тільки Толя розтерявся на льоду, і всі побачили, що злякався, десь зразу зник. Його навіть хотіли вилаяти, що призвів панича до такої біди.
Але Федько як під кригу пішов.
— Ага! Злякався, стервин син! Шибеник чортів, навчив хлопця та й утік.
Усі вже знали, що Толя хазяйський синок, а деякі навіть побігли за його папою.
І от коли всі метушились, бігали і не знали, як вирятувати Толю, несподівано з'явився Федько. В руках йому була довжелезна палиця, в яку він почав забивати гвіздка, раз по раз заклопотано подивляючись на Толю. Спірка й Стьопка всіма силами старались помагати йому.
Ну, гвіздок забитий, держиться добре.
— Ану, гей, дайте дорогу… З дороги ж!
Всі розступились на крик. А диви, знов цей шибеник!
Але він з палицею, чи не рятувать панича збирається?
— Ти куди, халамидро?
— Дорогу!.. Ану, дайте дорогу!
Федько продерся крізь юрбу, вибрав крижину і стрибнув.
— Держись, Только! Я зараз буду коло тебе! Держись, не бігай, стій на місці!
Толя, забачивши Федька, захвилювався і хотів бігти йому назустріч, але приказ Федька зупинив його.
Хвилин через п'ять Федько вже був на Толиній крижині.
— Ну, давай руку… Іди за мною. Та не бійсь, іди сміливо. Палицю візьми та впирайсь. Ну, так… Держись… Стій… Я перестрибну, а ти підожди…
— Ой, не ходи!.. Я боюсь… — ухопився за нього Толя.
— Та стій! От дурне… Я перестрибну і присуну до тебе свою крижину, а ти перейдеш… Бо сам же не перестрибнеш…
Федько перескочив, підбіг на край своєї крижинки і вперся палицею в сусідню купу льоду. Крига зашаруділа й підсунулась до Толі.
— Тепер переходь сюди!.. Ну, от бачиш… Тепер іди на цей край. Іди сміливо, не бійсь… Ставай тут. Стій, не бійсь. Я піду назад, підштовхну тепер до берега…
Федько перебіг на другий кінець крижини і тільки хотів упертись палицею в дно річки, як раптом під ним почувся тріск, крихка крижина розломалась надвоє, і Федько зник з льоду. Всі так і замерли.
Але Федько не потерявся, він ухопивсь руками за кригу і зо всієї сили пнувся, щоб його не знесло. Але на латку води, яка сталася від цього, вже сунула нова крига. Вона знесе Федька.
Толя побачив це і з криком
