Я вмію стрибати через калюжі - Алан Маршалл

Артур сів поряд зі мною на ящик біля плити. Охоплений приємним передчуттям, він лагідно всміхався. Він любив, щоб пісня «брала за душу», й весь час просив Принца заспівати «Хлопчину з колонії».

— Що це на нього найшло сьогодні? — запально вигукнув він, коли Принц, захоплений «Валеттою», не звернув уваги на його прохання. Потім знову зажадав: — Давай «Хлопчину з колонії»! А то зарядив казна-що…

Гармонія, зітхнувши, замовкла.

— Гаразд, — сказав Принц. — Почали.

Коли він заспівав, Артур нахилився вперед, беззвучно, самими губами повторюючи слова пісні. Очі його сяяли втіхою.

У колонії далекій жив хлопчина одчайдушний —

Джекі Дулан на імення.

Народився у батьків він роботящих, але бідних,

В славнім місті Каслмейні.

Був він батькова надія, матері єдина втіха,

І вони молили бога, щоб не звідав хлопець лиха.

Це була улюблена пісня мого батька. Коли до нас навідувалися гості, він, підпивши, ставав на лавку і співав цю пісню, а дійшовши до приспіву, вигукував:

— Це треба співати стоячи. Вставайте, друзі!

Тим-то, коли Принц дійшов до приспіву, я схопив милиці, що стояли, притулені до стіни, підвівся й рішуче сказав Артурові:

— Встаньте!

— А таки встану, хлопче! — відказав він, підводячись, а тоді грюкнув квартою об стіл, задер голову й почав підспівувати несподівано могутнім басом. Я співав разом з ним дзвінким хлоп’ячим голосом; Пітер, Тед і лісоруби й собі попідводилися і, так само, як Артур, грюкнувши квартами об стіл, підхопили приспів, а місіс Вілсон притисла руки до грудей і захоплено шепотіла:

— Господи!

Гей, брати, в високих горах волю ми знайдем,

На розбій ми підем разом, разом і помрем!

Ніч зустрінем в темнім лісі, день — у чистім полі,

Краще смерть в бою кривавім, ніж життя в неволі!

— Оце-то пісня! — хрипко промовив Артур, сідаючи і простягаючи кварту, щоб налили пива. — З такою можна жити, навіть коли роботі кінця-краю не видно.

Незабаром Принц так розспівався, що його вже не можна було зупинити. Він співав «Лежав він на підлозі в барі», «Товарний вагон» і «Що ти мені купиш, тату?»

Кожна пісня викликала в місіс Вілсон рясні сльози.

— Які ж чудові пісні! — схлипувала вона. — Може, ти ще якісь знаєш, га?

— Авжеж, місіс Вілсон, я їх дуже багато знаю, — відповідав Принц, скромно опускаючи очі. — Я скрізь, де б не був, стараюся запам’ятати пісеньку.

— І «Сумне весілля» ти знаєш? — спитала вона з надією в голосі.

— На жаль, ні, місіс Вілсон. Але я неодмінно вивчу. Зате я знаю «Чи ангели з крильми ясними дозволять погратися з ними?» Хочете послухати?

— Авжеж, авжеж! — вигукнула місіс Вілсон. — Яка гарна назва! — Вона обернулася до Пітера й Артура, які сперечалися, хто дужчий: кінь чи віл.

— Ану, цитьте! — звеліла. — Принц зараз заспіває гарну пісню. Потім досперечаєтеся. Починай, Принце.

Пітер опустив руку, якою вимахував, розпалившись, і сказав:

— Гаразд, давай, Принце. — Він умостився зручніше на стільці, покивав головою і пробурмотів: — Спускай гальма.

Принц підвівся й оголосив назву пісні:

— «Чи ангели з крильми ясними дозволять погратися з ними?»

Він схилився над гармонією, й вона схлипнула в нього під грудьми, потім випростався, струснув головою, відкидаючи з очей чуба, і гугняво заспівав:

На вулиці гралися діти, лунав їх веселий сміх.

Каліка маленька, на милиці спершись,

                              в зажурі дивилась на них.

Вона б з ними разом сміялась і бавилася залюбки,

Дарма, що ніжки не ходять і милиці заважкі.

Та діти її цурались і, дивлячись в очі сумні,

— Іди собі геть, ти нам заважаєш, —

                                   каліці казали вони.

Вночі, коли все вже поснуло, два ангели з неба летять.

Каліку маленьку беруть із собою, і губи її шепотять:

Тут Принц тремтячим голосом заспівав приспів:

Я, мамо, полинула в небо.

Чи й там буть самій мені треба?

Чи ангели з крильми ясними

Дозволять погратися з ними?

Чи скажуть — вона шкутильгає

І гратися нам заважає?

Тут діти не грають зі мною,

З калікою, завжди сумною.

Чи ангели з крильми ясними

Дозволять погратися з ними?

Коли Принц сів, сподіваючись почути захоплені вигуки, Пітер встав, поточився, випростався і грюкнув кулаком по столу, випнувши заросле лискучою бородою підборіддя.

— Клята пісня, зроду не чув сумнішої! Але її не слід було співати при цьому хлопчиськові. — Він драматично тицьнув пальцем у мій бік. — Ця пісня не для його вух. — Потім обернувся й нахилився до мене. — А ти не зважай, Алане. — Він важко опустився на стілець і налив собі пива.

Його гнівний вибух здивував мене. Я зовсім не пов’язував зміст пісні з собою. Мене розчулила доля бідолашної дівчинки, і я шкодував, що не можу погратися з нею. Слухаючи Принца, я подумки давав перцю всім, хто гнав її від себе. Мене здивувало, що дівчинка сама не поквиталася з ними, і я вирішив, що вона, певно, була зовсім маленька.

Але мені й на думку не спадало порівнювати себе з нею — це було б просто смішно.

Пітерові слова образили Принца.

— Що тут поганого? — обурено звернувся він до Артура. — Пісня як пісня. Алан знає, що він каліка, хіба ні? І ми знаємо.

Артур підвівся і, перехилившись через стіл до Принца, стиха сказав:

— Отут ти помиляєшся, Принце. Він не знає, що він каліка. — Артур підкріплював кожне слово помахом пальця. — І повік не знатиме цього, навіть якщо проживе сто років.

Артур випростався, задер підборіддя і, стуливши губи, втупився суворим поглядом у Принца, мовби чекаючи його заперечень. Але Принц явно знітився, й Артур заговорив лагідніше:

— Я не кажу, що пісня погана, але навіщо хлопцеві знати, що про нього думають якісь йолопи?

Принц погодився, що я й справді можу без цього обійтися.

— Ой лишенько, — озвалася місіс Вілсон, яка прислухалася до цієї розмови. — Я завжди кажу: краще не знати про свої недуги. Наприклад, коли в людини рак чи ще щось… Це ж просто жахливо!

Артур якусь мить замислено дивився на неї, а тоді знизав плечима і сказав Принцові:

— Заспівай нам іншої пісні. Щоб за душу брала. Ти знаєш пісню про Бена Холла? Зроби ласку — заспівай її.

— Я ж не знаю слів, Артуре. Ти їх пам’ятаєш?

Артур набрав у легені повітря і притис підборіддя до грудей.

— «Самі лише багатії боялись Бена Холла», — проспівав він тремтячим, непевним голосом. Потім замовк і витер губи тильним боком долоні. — Далі я не знаю. Але це збіса гарна пісня. Ти її неодмінно вивчи.