Диваки - Борис Опанасович Комар
Йому важко було говорити. Раз по раз спинявся, щоб передихнути. На чолі виступили росинки поту.
— Багато чого мені треба було ще зробити, але тепер уже не зроблю. Не годен став… Ось і тобі, Маріє, не встиг перекрити хату. І тобі, Олено, не полагодив криниці… То вже тебе, Павле, і тебе, Михайле, проситиму зробити за мене. У них чоловіків нема, а діточки дрібні… А ще попрошу вас, хлопці, дуба мого не пиляти. Хай росте собі… Яму копайте біля Івана Крижня могили, там є місце… Лопати для копачів я погострив. Коло засіка стоять…
Дідусь глибоко зітхнув, знову помовчав. Певно, збирався з силою, бо, видно, хотів іще щось сказати наостанок.
Врешті заговорив-таки:
— Прожив я, діти, довге життя. Багато висьорбав борщів на своєму віку. Скуштував і добра, і лиха. Доброго — ложкою сьорбав і то неповною, лихого — ковшами. Дісталося і від царя, і від німця. А що вже роботи переробив… Тільки жалко мені, що я так і не наробився…
Довго по тому панувала в хаті тиша, і ніхто не наважувався її порушити. Всі мовби покам’яніли. І дідусь більше не зронив жодного слова, лиш подав рукою знак, щоб підходили до нього прощатися.
Попрощавшись, пізно вночі родичі розійшлися по домівках.
Вийшов і Сашко з хати сам, без батька, без матері. Не шукаючи протоптаної стежки, побрів городом навпростець через грядки картоплі, моркви та квасолі до гаю.
Довго сидів там на пеньку під дідусевим дубом, вслухався, як шелестів він цупким листям на вітрі, і вчувалося йому у тому шелестінні скорботно мудре:
“Не наробився… не наробився…”
Помер дід Артем тієї ж ночі. Ховало його майже все село.
Тепер він спочиває поруч із своїм найближчим другом Іваном Крижнем.
КЛЮЧІ
Якось перед уроком алгебри Микола витяг із сумки невеликий паперовий згорток.
— Що це? — одразу помітила Оля Шинкаренко.
Микола мовчки м’яв у руках згорток і цим ще більше розпалював Олину цікавість.
— Ну скажи, Миколо!
— Чого ти прив’язла до мене? Колорадські жуки, от що. Тільки відчепись.
Оля страшенно здивувалася:
— Колорадські жуки! Де ти взяв?
— Там уже їх нема. Були та загули.
Вона мала всі підстави дивуватися. Після того як Валентина Михайлівна сказала, що їм треба виготовити свою шкільну колекцію шкідників, Оля вирішила сама те зробити, щоб учителька похвалила її. Тихцем сходила в лабораторію, уважно переглянула колгоспну колекцію, виписала в зошит назви жуків і метеликів, які зустрічаються в їхньому селі, розпитала матір, де їх шукати й коли. Навіть прочитала за її порадою спеціальну книжку. Колорадського жука вона не шукала: знала, його в їхньому селі не знайти. Так сказала мати. І ось тобі — на!..
— Миколко, ну скажи, де ти взяв? — благала Оля.
— Еге, “Миколко”, а в газеті он протягла!
— Так то ж уся редколегія…
Микола засунув згорток у сумку.
Цього разу на математиці Віталій Павлович, як завжди, сів на задню парту, спитав у Олега Шморгуна, чи не забув той часом, яке було додому завдання, і почав викликати учнів до дошки.
Оля нічого не бачила й не чула, що робилося в класі. Вона сиділа як на голках. їй страшенно не терпілося глянути на злощасного жука..
“Ох і вредний же цей Микола! Що йому — важко сказати, де дістав?..”
Та ось учитель викликав до дошки Миколу.
— Ану допоможи мені, Петренко, розв’язати задачу. Бери крейду. Пиши… Поїзд відійшов од станції А о тринадцятій годині сорок сім хвилин…
“А що коли узяти самій і подивитися, поки він біля дошки?”
Оля якийсь час бореться з собою, розуміє, що це негарно — займати чужі речі, але цікавість перемагає. Потихеньку відстібає Миколину сумку, витягає згорток. Потім обережно, щоб не зашелестіти папером, починає розгортати. А папір, як на зло, шелестючий, мов із жерсті.
“Цікаво, живі у ньому жуки чи мертві? Мабуть, живі, бо загорнуті стількома аркушами. Ой, хоч би не повтікали!”
Оля схиляється все нижче й нижче під парту. Вся напружена, сторожка.
Нараз жуки, — ще вона не встигла розгорнути згорточка, — заворушилися, на всі боки розкидаючи шматки паперу.
— О-о-й!.. — несамовито закричала Оля, рвучко схопившись з місця й скинувши догори руки.
Учні кинулись до неї. Підбіг наляканий Віталій Павлович.
Зблідла Оля не могла промовити й слова, тільки тицяла пальцем під парту.
Віталій Павлович заглянув туди, пошарудів у купці паперу. Витяг нескладний, але хитромудрий пристрій — залізне кільце, а на ньому натягнуто жмуток гумових ниток і встромлено невеличку цурку.
— Що це таке?
— Я… я думала… коло… колорадські жуки, — видушила з себе Оля.
— Які жуки? Що ти говориш? — здивувався вчитель.
— Пет… Петренко сказав… — все ще не могла отямитися дівчина: її худенькі плечі здригались, очі повнилися слізьми.
— Гаразд, сідай на місце, потім розберемось… І ти сідай, — кивнув Миколі.
На перерві в клас зайшла Валентина Михайлівна, підсіла до Олі і довго з нею говорила.
Потім підкликала Миколу, вийшла з ним у коридор.
— Це ти сам зробив? — спитала, показавши “жука”.
— Я… я не хотів, Валентино Михайлівно. Вона сама полізла в сумку… — оправдувався.
— Дотепно зробив! — похвалила, мовби й не чула того, що він казав. — Не кожен отаке придумає. Дивуюсь тільки — навіщо тобі цяцьки? Ти, якби захотів, міг би справжнісінький літаючий планер змайструвати чи, скажімо, модель корабля.
— Ми полагодили транзисторний приймач…
— От бачиш, а на таке час марнуєш. На, викинь його десь, — простягнула “жука”. — Не носи більше в школу. Досить, що Олю настрахав… — усміхнулась Валентина Михайлівна.
Наступного дня Валентина Михайлівна перед останнім уроком зайшла з портфелем у клас і сказала:
— Збирайтеся, підемо на екскурсію до колгоспної агрономічної лабораторії. Хотіла повести вас пізніше, в новому навчальному році, але передумала. Ходімо сьогодні.
Іти замість уроку кудись — близько чи далеко, надовго чи ненадовго — на таке не треба запрошувати шестикласників. їх в одну мить ніби видмухнуло зі школи.
Не шикувалися в колону, а, як овечки за пастухом, посунули за вчителькою в центр села, до лабораторії.
Коли все роздивилися і розпитали, послухали розповідь завідуючої лабораторією Олиної матері, як самим зробити
