Пригоди Романа та його друзів на Дріоді - Валентина Іванівна Коляда

Заріна бачила, що батько насправді жалкує про те, що накоїв, і її серце поволі тануло та ніжні почуття відтісняли все інше. Перед дівчиною стояв лише нещасний худий старий чоловік, якого зламала доля. І їй було до болю шкода його. Тому Заріна посадила батька на ще теплий після спекотливого дня камінь та, поцілувавши у мокру, зморщену щоку, сказала:

— Я зараз.

Взявши принишклого Хью, який тепер очікував на страхітливу кару від свого господаря, за руку, мовила:

— Я йду до нього. І будь що буде, все у руках милосердного Творця! А ти почекай на нас тут, — і махнувши рукою Гунжі, разом з вартовим зникла у темряві.

Харольд вже почувався, немов дикий звір, замкнений у тісну клітку. Хлопець рвучко ходив від стіни до стіни, міряючи кімнату, у якій залишив його Хью, широкими кроками і не міг зрозуміти, що могло статись. Адже все було сплановано до найменших дрібниць і навіть кожна дрібниця розщеплена на атоми, зважений та відточений кожен рух.

І, якби навіть щось сталось, а таку можливість лицар не відкидав, то було б чути тупіт ніг та хоч якісь крики.

Однак скрізь панувала глибока і, чомусь, заколисуюча тиша. Раптом його серце відчуло линучі до нього флюїди. Вони несли у собі інформацію, що все добре і навіть краще, ніж планувалось, від чого Харольд поволі заспокоївся і почав радісно очікувати якоїсь доброї для нього та Заріни новини. Врешті він сів на стілець, бо стомлені ноги гуділи від перенапруження, просячи хоч тимчасового перепочинку, і, втупившись в міцні дубові двері з мідними парасольками цвяхів, завмер у тремтливому очікуванні якогось дива, як йому підказувало його серце.

За вікном почулись легкі кроки і володарка його райдужних снів у повній та ще більш приголомшливій реальності, ніж він міг собі уявити, увійшла в кімнатку.

Невеличка, струнка та гнучка постать ніби не йшла, а пливла назустріч лицарю, який встав і широко відкритими очима дивився на ту, що з першого погляду полонила його серце та напоїла живою водою, водночас позбавивши сну та спокою. Вона підійшла до столу і знову запалила свічку.

Дівчина була ще кращою, ніж Харольд думав. Невеличке личко кольору слонової кості з ніжним рум’янцем було ніби вирізьблене найкращим у світі скульптором. Великі мигдалевидні, увечері, вночі та похмурого дня чорні, а під ранковим промінням темно-фіалкові очі з довжелезними темними, загнутими аж до брів, віями, зараз, злегка примружившись, прискіпливо дивились на нього. Чорне і, напевне, довге та пишне волосся зараз було сховане під чорну чалму. Дівчина нагадувала шістнадцятирічного підлітка у темних шароварах та сірій тужурці. Маленькі білі ручки були зодягнуті у сірі рукавички. Тонкий стан охоплював широкий шовковий пояс, зав'язаний збоку на великий вузол, китички якого звисали їй аж до колін.

— Ну, здрастуй, чоловіче, — красуня нечутними кроками підійшла до лицаря та подивилась просто йому в обличчя, — бачу, чекав, надіявся, вірив мені та довго готувався до цієї зустрічі. Ну що, не жалкуєш? — кидала вона Харольду речення за реченням, розтуляючи ніжні темно-червоні уста, від яких лицар не міг відірвати погляду. Мало що зі сказаного зрозумівши через хвилювання, хлопець на всякий випадок вирішив заперечити, трохи розчувши її останні слова.

Чорні очі Заріни спалахнули внутрішнім вогнем і по шкірі закоханого хлопця ніби сипонуло пригорщами холодного колючого снігу, а потім по всьому тілу розлився жар та неймовірна насолода.

— А ти гарний, — зробивши Харольду комплімент, вона закрутила на палець його довгий чорний локон, що вибився з-під маленької синьої шапочки, що була на голові у хлопця.

— Я гадаю, моєму батькові сподобається такий зять, — і дівчина, взявши Харольда за тремтячу руку, вивела його надвір та повела до Гунжі, який сидів на камені в компанії закляклого Хью, що, показавши Заріні двері сторожки, де мучився в довгому очікуванні її коханий, повернувся назад до каменя з сидячим на ньому, так само у боязливому очікуванні, астрологом. Хью все ще ніяк не міг вирішити, що йому, бідному, робити? Кинутись в ноги батькові Заріни та благати його простити чи відразу дати драла, не чекаючи на розправу.

Та, побачивши красиву пару, що, тримаючись за руки, йшла по доріжці, наляканому охоронцю відлягло від серця і він навіть торкнув Гунжі за плече, показуючи йому на молодят, що не зводили одне з одного очей.

Харольд та Заріна впали перед принишклим батьком на коліна, торкнулись його ніг та, прийнявши покірливу позу, попросили його батьківського благословення.

— Та хіба ж я можу тепер вирішувати чиюсь долю, дорогі мої діти? Я, земний порох, недостойний син свого батька, який зробив стільки зла своїй єдиній донечці! Мою голову полонили негідні думки, а очі засліпив примарний блиск багатства, і я не бачив, що втрачаю справді найдорожче. Чи ви, мої пташенята, впевнені, що я маю право брати на себе таку відповідальність?

У відповідь лицар та дівчина ще нижче схилили голови, а Заріна промовила:

— Дорогий, любий мій батечку! Ти не винен, що злі духи зводили тебе з пуття. І