Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник) - Всеволод Зіновійович Нестайко

– Годиться!.. Свіже повітря… Ліс… У сищиків-розбійників пограємось… Ріо-де-Жанейро!

– Ми не гратися їдемо, а допомогти довести табір «до кондиції», – строго сказала Шурочка.

– Я пожартував… Ги-ги! – гигикнув Гонобобель.

Глафірі Павлівні ідея теж сподобалася, але вона вирішила все-таки для певності порадитися з Вадимом Григоровичем. Вадим Григорович ідею п'ятого «А» гаряче підтримав:

– Прекрасно!.. Молодці!.. І п'ятий «Б» загітуємо!.. Четверті, звичайно, ще ранувато, а п'яті, тобто навіть вони вже шості, саме враз. Все! Вирішено! Замовляю автобус із супроводом.

І от у неділю вранці п'ять автобусів, два дитячі (кожному класові по окремому) і три дорослі, рушили по Обухівському шосе.

Автобуси їхали, хоч був сонячний ранок, із засвіченими фарами. Очолювали й замикали автоколону міліцейські машини з «мигалками». Такий порядок – коли везуть велику групу дітей, автобуси засвічують фари, а попереду й позаду колону супроводжують спеціальні машини.

Вже саме це настроїло обидва п'ятих класи на святковий урочистий лад. – Як іспанських королів везуть, – усміхнувся Валя Тараненко. – Або прем'єр-міністрів…

– А ти думав! – гордо сказала Шурочка. – Діти у нас у країні важливіші за королів. Не кажучи вже про прем'єр-міністрів…

У їхньому автобусі їхав Іринарх Іванович. Він уже знав, що ідея народилася в п'ятому «А» й дуже за це п'ятий «А» поважав.

– Молодці! Хвалю! Саме за ініціативу. Дуже цінна річ ініціатива – отой детонатор, як я його називаю, без якого ніякого вибуху масової трудової активності бути не може. Частіше виявляйте ініціативу, дорогі товаришочки сини й дочки, якомога частіше. І життя ваше буде цікавим, цінним і неповторним.

Автобуси звернули з шосе у ліс і на вибоїстій лісовій дорозі загойдалися, як на хвилях. По вікнах захльоскали гілки дерев.

Аж от і табір.

Білі корпуси з брудними, заляпаними крейдою шибками. Всюди купи різного будівельного сміття – і на алеях, і на доріжках…

До кондиції ще було далекувато.

Хоч і попереджалося малих дітей не брати, позаяк то не розважальна поїздка для відпочинку, а трудовий недільник, – дехто все-таки не вдержався. Приходьки взяли Наталоччину п'ятирічну сестричку Лесю («Вона в нас тиха й смирна, як овечка, та й залишити ні з ким, повірте, хоч плач»). І Миркотани Любиного шестирічного брата-першокласника Андрюху прихопили («Ви ж його знаєте, він і до роботи беручкий, більш за деяких ваших п'ятиклашок утне»).

Щодо Андрюхи, то в класі його таки добре знали. Хлопець він був цікавий, самостійний, що називається «з фантазією». І, як на свої шість років, дуже метикований. Коли йому ще не було й п'ятьох, він прийшов записуватися до школи. І, що цікаво, уже знав тоді літери, лічбу, вмів по складах читати, до десяти рахував і навіть трохи писав.

Коли йому сказали: «Почекай із рік, тоді прийдеш», – він сердито насупив брови: «Мені чекати ніколи. Мені треба скоро. Я ж буду першим космонавтом дитячого віку. їм таких треба. Щоб літати на далекі планети».

Виявляється, старша сестричка Оксана колись переповідала при ньому Любі фантастичну книжку, в якій на ракеті, крім дорослих, летіли й діти, бо тільки вони аж під старість могли долетіти до бажаної планети.

І Андрюха вирішив готуватися в космонавти. Причому виявив неабияку наполегливість.

Як ви вже знаєте, Миркотани любили сімейний туризм і щосуботи-неділі вирушали з рюкзаками у мандри. Так у тих мандрах малий Андрюха не відставав від старших, а Люду й Оксану іноді й перевершував, особливо в збиранні грибів, суниць, різних чудернацьких гіллячок, з яких тато Миркотан вирізав химерних тварин.

Щоб здаватися старшим, Андрюха раз у раз супив брови і закопилював губу, від чого обличчя його набувало неймовірно кумедно-серйозного вигляду. На всі спроби дорослих та й старших дітей посміятися, покепкувати з нього Андрюха не зважав. Іронія в стосунках із ним якось сама собою потроху зникала, і всі починали ставитися до нього всерйоз.

Оскільки директорові Вадиму Григоровичу довелося п'ятий «Б» агітувати на недільник, то й бригадиром п'ятого «Б» став він сам.

А бригаду п'ятого «А» вже очолив Іринарх Іванович.

Бригадою батьків керував Микола Іванович Яременко.

Бригада батьків доводила «до кондиції» корпуси табору – мили приміщення, фарбували вікна, двері, виправляли різні технічні недоробки (підганяли двері, прибивали шпінгалети, ручки, врізали замки). А також прибирали з території залишки важкого будівельного матеріалу.

Ну, а бригади «бешників» і «ашників» поділили всю територію на дві однакові ділянки, і кожна бригада мала прибрати зі своєї ділянки все дрібне будівельне сміття – різні камінці, тріски, залізячки тощо. Територія була досить велика, тому роботи вистачало.

І, ясна річ, саме собою виникло змагання. Ну, просто не могло воно не виникнути. Де ви бачили, щоб поряд працювали три бригади – і кожна не хотіла зробити свою роботу краще і швидше!

Відверто кажучи, бригаду батьків можна було б із нашого змагання виключити одразу. Хоч батьки участь брали найактивнішу і теж щогодини бігали до дошки з показниками записувати свої досягнення. Але було ясно з самого початку, що бригада батьків програє і опиниться на третьому призовому місці. Бо де ж таки ви бачили, щоб у змаганнях батьків і дітей батьки коли-небудь вигравали?…

Отже по-справжньому змагалися тільки бригади п'ятого «А» і п'ятого «Б».

Від усіх трьох бригад були виділені представники у спеціальну комісію по підбиттю підсумків змагання. І та комісія щогодини виводила бали кожній бригаді, записуючи їх на спеціальній дошці, що висіла на сцені табірної літньої естради.

Між іншим, бралися до уваги не лише голі показники ходу робіт. Ні! Голі показники ще не свідчили про перемогу. Не менш важливим був іще ряд обставин. Наприклад, дружна весела атмосфера під час роботи протягом цієї години. Відсутність суперечок і, так би мовити, сума сміху. Як ото у газетах пишуть «сміх у залі», так і члени комісії зазначали у своїх блокнотах, потім на дошці – «сміх» і ставили плюс. Кількість плюсів обов'язково входила у показники. Сміх без причини, так званий дурносміх, не зараховувався.

Або ще був один показник – трудова пісня, тобто пісня, яка допомагала в роботі. Причому знову ж таки шумові ефекти, так звана горлопанівка, не зараховувалися.

Тут, на превеликий жаль п'ятого «А», показники п'ятого «Б» були значно вищі. Солістка «бешників» Таня Верба своїм чистим, як джерело, і заливистим, як срібний дзвіночок, голоском виводила такі трелі, що їх підхопили у кущах одразу аж двоє соловейків. І це було так прекрасно, що всі – і діти, і дорослі – вмить завмерли і якусь хвилю слухали це чудове тріо: Таню і двох соловейків.

Завдяки Тані Вербі «бешники» сильно