Срібні ковзани - Мері Мейпс Додж
Сестра Пітера, звісно, швидко дізналася про всі пригоди нашої ватаги. Хлопчики розповіли їй про те, як вони пробігли на ковзанах понад сорок миль і дорогою милувалися чудовими краєвидами: про те, як загубили гаманця і знову знайшли його, про те, як один із ватаги знепритомнів, і завдяки цьому вони чудово проїхалися на буєрі; і на довершення всього — про те, як вони впіймали грабіжника й у такий спосіб удруге врятували свого непосидючого гаманця.
— А тепер, Пітере, — промовила його сестра, коли розповідь дійшла кінця, — ти негайно маєш написати в Брук, що ваші пригоди в самому розпалі і тебе разом із твоїми друзями захопили в полон.
Хлопчики здивовано глянули на неї.
— Ні, цього я не зроблю, — розсміявся Пітер. — Завтра пополудні нам треба йти.
Але його сестра вирішила інакше, а голландку не так-то й легко змусити змінити рішення. Словом, вона звабила хлопців такими нездоланними спокусами, була такою веселою й жвавою, навела — англійською і голландською — стільки люб’язних і незаперечних аргументів, що всі хлопці захоплено погодилися пробути в Гаазі не менш як два дні.
Потім заговорили про ковзанярські змагання, і мевроу ван Генд охоче обіцяла прийти на них.
— Я побачу твоє торжество, Пітере, — сказала вона, — адже з усіх, кого я знаю, ти найшвидший ковзаняр.
Пітер почервонів і тихенько кашлянув, а Карл відповів за нього:
— Так, мевроу, він бігає швидко, але в Бруці всі хлопці — чудові ковзанярі, навіть голодранці… — і він недоброзичливо подумав про бідного Ганса.
Господиня розсміялася.
— То змагання будуть ще цікавішими, — сказала вона. — Але мені хочеться, щоб кожен із вас став переможцем.
Тут до кімнати увійшов її чоловік, мейнгеєр ван Генд, і хлопчики, які й так були зачаровані всім навколо, тепер були взагалі приголомшені.
Невидимі феї цього будинку відразу зібралися навколо них і зашепотіли, що у Яспера ван Генда душа так само свіжа й молода, як у них, хлопців, і якщо він любить щось більше за промисловість, то це сонячне світло і веселощі. Вони шепнули також, що він має добре серце, розумну голову і, нарешті, натякнули хлопчикам, що, коли мейнгеєр ван Генд щось говорить, то говорить щиро.
Тому хлопці відчули себе зовсім вільно й розвеселилися, як білки, коли господар, потискуючи їм руки, привітно говорив:
— Неймовірно приємно, що ви завітали до нас!
У вітальні були красиві картини, чудові статуї, папки з рідкісними голландськими гравюрами, а також багато гарних і цікавих речей, привезених з Китаю та Японії. Хлопчикам здавалося, що на огляд усіх скарбів цієї кімнати можна витратити щонайменше місяць.
Бенові було приємно бачити на столі англійські книги. Він побачив також над різьбленим піаніно портрети в натуральний розмір Вільгельма Оранського і його дружини, англійської королеви, і на деякий час це зблизило в його серці Англію з Голландією.
У той час, як Бен роздивлявся портрети, мейнгеєр ван Генд розповідав хлопчикам про свою недавню поїздку до Антверпена. У цьому місті народився коваль Квентін Матсейс, який через кохання до дочки одного художника вчився живопису, поки сам не став видатним живописцем. Хлопці запитали хазяїна, чи бачив він картини Матсейса.
— Звісно! — відповів він. — Чудові картини! Особливо вражає його знаменитий триптих у каплиці Антверпенського собору. На його середній дошці зображено зняття Ісуса з хреста. Але, маю зізнатися, мені було цікавіше подивитися криницю, яку він зробив.
— Яку криницю, мейнгеєре? — запитав Людвіг.
— Вона в самому центрі міста, біля того самого собору, висока дзвіниця якого така хитромудра, що французькому імператорові вона нагадувала про малінські мережива. Над криницею зведено навіс у готичному стилі, увінчаний фігурою лицаря в обладунку. Все це викувано з металу й доводить, що Матсейс був великим майстром своєї справи як за мольбертом, так і біля горнила. Більше того — його гучна слава пояснюється насамперед тим, що він був надзвичайним майстром-ковалем.
Потім господар показав хлопчикам чудове чавунне намисто, виготовлене в Берліні й куплене ним у Антверпені. Ця «чавунна коштовність» складалася з гарних витончених медальйонів з малюнками, облямованими чудовим різьбленням і мереживним орнаментом. Як сказав мейнгеєр ван Генд, ця прикраса була гідною того, щоб її носила найпрекрасніша жінка в Нідерландах. Після чого він з уклоном та усмішкою підніс намисто зашарілій мевроу ван Генд.
Щось промайнуло на її гарному молодому обличчі, коли вона схилилася над подарунком. Її чоловік помітив це й сказав серйозним тоном:
— Я читаю твої думки, люба.
Вона підняла очі з жартівливо-зухвалим виглядом.
— А! Тепер я впевнений, що прочитав їх правильно. Ти думала про тих самовідданих жінок, без яких Пруссія, можливо, загинула б. Я здогадався про це за гордим блиском твоїх очей.
— Ну, значить, цей блиск моїх очей оманливий, — відповіла вона. — Я не думала про такі великі події. Відверто кажучи, я просто думала про те, як пасуватиме це намисто до моєї блакитної сукні з парчі.
— Так, так! — вигукнув її чоловік, трохи зніяковівши.
— Але я можу згадати і про них, Яспере, і тоді твій подарунок здаватиметься мені ще коштовнішим… Ти не забув цих подій, Пітере? Пам’ятаєш, як французи вдерлись у Пруссію і країна не могла захищатися від ворогів, бо в неї забракло коштів? Тоді жінки перетягнули чашу терезів — вони пожертвували державі своє столове срібло й коштовності.
«Так-так! — подумав мейнгеєр ван Генд, перехопивши палкий погляд своєї вроу. — Тепер гордий вогонь горить по-справжньому».
Пітер лукаво зауважив, що й після цього жінки залишилися так само марнолюбними, як і були, — адже вони не перестали носити прикрас. Так, вони відмовилися від свого золота й срібла, віддавши їх державі, але замінили їх на чавун, тому що без своїх витребеньок обійтися не
