Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник) - Всеволод Зіновійович Нестайко

Вперше в історії Лободиних війн перемогу над ним було одержано без жодного пострілу.

Старший з узбецьких хлопців, мокрий як хлющ Батир, підійшов до такого ж мокрого як хлющ Дениска, зняв свою тюбетейку і надів Денискові на голову.

– О!.. Дениско – справжній батир! Не Батир – батир, не Хамід – батир. А Дениско – батир!

Дениско ніяково здвигнув плечима, а всі здивовано перезирнулися. Усе з'ясувалося пізніше.

Батир і Хамід забрели у кущі. Там на них напало Лободяче військо й захопило у полон. Дениско випадково став свідком цього викрадення. Назирці подався за ними у яр. І там, коли Володька Лобода підняв над головою «водну бомбу», щоб кинути її на Батира й Хаміда, Дениско здійснив десантну операцію. Ззаду накинувся на Володьку, вдарив по «бомбі», «бомба» розірвалася у Володьки над головою… Але… сили були нерівні…

Що було далі, ви знаєте…

Отоді-то вперше й довідалися всі про Денискову мрію стати десантником.

І хоч «десант» перемоги не приніс, усі визнали, що вчинок Дениска заслуговує на високу оцінку. І що мир треба захищати.

І що кадрові військові дуже для цього потрібні. А десантники, може, особливо.

За два дні на Денисковій парті лежав аркушик із зошита в лінійку, на якому було виведено жирним червоним п'ятірку з хвостиком…

Ні-ні! Йдеться не про Денискову. Денискова була не останньою.

Але почекайте – про ту останню п'ятірку з хвостиком розповімо трохи згодом.

А тепер час познайомитися з Іринархом Івановичем.

Якщо ви його ніколи не бачили, ви собі навіть не уявляєте, що це за людина. Коли він, злегка накульгуючи, заходить у школу, перше враження, що то якийсь професор. Фетровий капелюх із шовковим кантом. Синій костюм-трійка. Сліпучо-біла сорочка, краватка. У руках – валізка-дипломат. Якщо до цього додати благородні риси немолодого обличчя, поважну, досить огрядну, статечну фігуру, то вийде портрет члена-кореспондента Академії наук або художнього керівника столичного театру.

Ще й ім'я, яке зустрічається один раз на кілька мільйонів людей – Іринарх. Іринарх Іванович.

Але він не професор, не член-кореспондент і не художній керівник театру, Іринарх Іванович – учитель праці.

У майстерні він знімає капелюха, перевдягається у синю спецівку, виймає з дипломата інструменти і починає урок.

Такого вчителя праці, я думаю, немає у жодній школі країни. Є інші, дуже гарні, але такого немає.

Тільки не думайте, будь ласка, що він якийсь дивак, оригінал, як то кажуть «з привітом». Нічого дивацького в ньому немає. Хіба, може, те, що він носить інструменти в дипломаті, замість спокійно залишати їх у шафі майстерні. Але…

– Носить же музикант свою скрипку або віолончель з собою, – усміхається Іринарх Іванович. – І нічого. А для справжньої робочої людини інструмент – все одно, що для музиканта скрипка… Ну, звичайно, дорогі товаришочки сини й дочки, токарного верстата не понесеш. А от ножівку, терпуг, плоскогубці, молоток, рубанок – завиграшки. Якось звикаєш до свого інструменту. І чужий молоток уже не такий замашний, і чужий рубанок не так стружку зніма…

Ні, немає в Іринархові Івановичу нічого дивного. Але людина він надзвичайна.

Його уроки праці не лише уроки праці, а й уроки історії нашої країни.

На своїх уроках Іринарх Іванович весь час щось розповідає. А розповісти йому є що.

Іринарху Івановичу далеко за шістдесят, а може, навіть і за сімдесят, але він іще міцний, як той дуб. Почав трудовий шлях він у дванадцять років. І ким тільки у своєму житті не був – і слюсарем, і столяром, і трактористом, і бетонником, і муляром, і штукатуром, і електриком, і монтажником… – усі, мабуть, професії робочі опанував.

– Як десантник, – сказав Дениско.

І куди тільки не кидала Іринарха Івановича доля. Він працював на будовах у різних кутках землі…

Він багато працював. Будував мости… А по війні відбудовував зруйновані будівлі, багато працював на новобудовах.

Неспокійний був у нього характер. Любив Іринарх Іванович нові враження. Любив бути, як він казав, на передовому рубежі епохи.

– І працю любив «оперативну», як я її називаю, – говорив він. – Щоб зробив – і зразу бачиш, що ти зробив. І чи потрібно це людям.

Потім будував він у Києві нові райони – Русанівку, Березняки, Оболонь.

На Оболоні з ним сталося нещастя: впала бетонна плита і розтрощила йому ногу. І хоч віку нього й так був майже пенсійний, а тут ще й інвалідність, не захотів Іринарх Іванович сидіти вдома. Пішов у школу вчителем праці.

– І нітрохи не шкодую, що життя мені підкинуло на закуску таку петрушку, як я її називаю, – усміхався Іринарх Іванович. – Ото товчуся з вашим братом-калістратом і не скучаю, дорогі мої товаришочки сини й дочки. Подобається.

Треба сказати, що й п'ятому «А» (як і всій, правда, школі) дуже подобалися уроки Іринарха Івановича. Навіть Гришка Гонобобель на уроках праці мовчав і тільки носом шморгав, випилюючи якогось гачка і слухаючи в той же час оповідання Іринарха Івановича.

Цей рік для їхньої школи був дуже знаменний. От-от мав відкритися шкільний табір праці й відпочинку. У лісі за тридцять кілометрів від Києва по дорозі на Обухів.

Допомогли побудувати табір шефи школи – екскаваторний завод, на якому працював Микола Іванович Яременко, тато Івасика й Тіни.

Та не тільки він працював на цьому заводі. У школі вчилося багато дітей, чиї батьки працювали на екскаваторному заводі. У їхньому мікрорайоні було кілька будинків екскаваторного.

І от завдяки енергії Вадима Григоровича (що, як ви пам'ятаєте, дорівнювала енергії ядерного реактора) і активній підтримці батьків удалося побудувати шкільний табір праці та відпочинку.

Вадиму Григоровичу дуже хотілося урочисте відкриття табору приурочити до кінця навчального року і першу зміну «запустити» одразу після іспитів.

Але, як це нерідко трапляється, будівельники трішечки не впоралися, не вкладалися в терміни. Тому було вирішено влаштувати батьківський недільник і довести шкільний табір до кондиції, як сказав Вадим Григорович.

Це стало відомо в останній день занять, перед останнім дзвоником.

– Слухайте! – сказала раптом Шурочка. – А давайте й ми попросимось. Старшокласники не можуть – у них екзамени. А ми запросто.

– Ой! Правильно! Давайте! – підхопили всі. – Це ж так цікаво!

– А фо?… Можна! – сказав Боцман Вася.

– Категорично! – кивнув Ромчик Лещенко.

Навіть Гришка Гонобобель, який усі благородні ідеї спершу під