Я вмію стрибати через калюжі - Алан Маршалл

Коли я гукав до нього: «Добридень, містере Маклеод», — він зупиняв коней і заводив зі мною розмову, як з дорослим.

— Схоже, буде дощ, — казав він.

Я погоджувався — мовляв, справді схоже.

— А який ліс отам, куди ви їздите, містере Маклеод? — спитав я його одного разу.

— Густий, мов шерсть на собаці, — відповів він і додав, немов розмовляючи з самим собою: — Ох, і густий же, хай йому біс!

Він був високий на зріст, мав чорну лискучу бороду й дуже довгі ноги. Ходив він, похитуючи головою й горблячись, так що великі його руки висіли спереду тіла. Батько якось сказав, що старий Маклеод підводиться зі стільця так, як ото розкривається трифутова складана лінійка, але батько любив його й казав, що Пітер — людина чесна, а битися вміє, як тигр.

— Коли він у добрій формі, ніхто в окрузі його не подужає, — казав батько. — Після кількох кухлів пива він будь-кого потовкмачить. У старого Пітера вдача лагідна, але м’язи залізні, і як він уже кого молосне, то на ногах той не встоїть.

Слухаючи Пітерові розповіді, я уявляв собі ліс казковим царством, де між дерев весело стрибають кенгуру, а ночами шурхотять опосуми. Незайманий ліс — як мені хотілося побувати в ньому! Пітер так і називав його «незайманим» — бо дерева в ньому досі не знали сокири.

Але до лісу цього було так далеко! Пітер два з половиною дні добувався до табору лісорубів, і цілий тиждень йому доводилося ночувати коло свого воза.

— Ех, хотів би я бути на вашому місці, — сказав я йому.

Стояв вересень, наступного дня розпочиналися тижневі шкільні канікули.

Я під’їхав слідом за Пітеровим возом до водопою — подивитись, як він напуває п’ятьох своїх коней. Він одніс відро двом корінним, а тоді спитав:

— Чому?

— Я б тоді побачив незайманий ліс.

— Та зажди ти! — гримнув він на кобилу, що нетерпляче тицялася мордою у відро.

Кобила почала гучно втягувати воду.

— А я б узяв тебе з собою. Мені потрібен надійний помічник. Атож, я б залюбки взяв тебе з собою.

— Справді? — вигукнув я, неспроможний приховати збудження.

— Авжеж, — відповів він. — Тільки ти спитайся в батька, чи він тебе відпустить.

— А коли ви їдете?

— Завтра вранці, о п’ятій. Прийдеш о п’ятій — візьму тебе з собою.

— Добре, містере Маклеод, — сказав я. — Дякую, містере Маклеод. Я буду у вас о п’ятій.

І я негайно помчав додому, чимдуж налягаючи на важелі.

Коли я розповів батькам, що містер Маклеод погодився взяти мене з собою в ліс, батько здивувався, а мати спитала:

— Ти певен, що він не жартує, Алане?

— Авжеж, не жартує, — скоромовкою відповів я. — Він бере мене помічником. Ми з ним давні приятелі. Він сам так каже. Ти, каже, тільки спитайся в тата, чи він тебе відпустить.

— Отак і сказав? — перепитав батько.

— Так. А ще сказав, щоб я був о п’ятій ранку в нього перед домом, якщо ти відпустиш.

Мати запитливо подивилася на батька, й він відповів на її погляд.

— Так, знаю, але це піде йому на користь.

— Мене лякає не подорож, а пиятика й лайка, — сказала мати. — Хіба ти не знаєш, які звичаї в тих лісорубів?

— Авжеж, там будуть і горілка, і лайка, — погодився батько. — Без цього, ясна річ, не обійдеться. Але йому це не зашкодить. Тільки той хлопець, що не бачив п’яних, сам стає п’яницею, коли виростає. Так само і з лайкою — той, хто не чув її в дитинстві, лається на всі заставки, ставши дорослим.

Мати подивилася на мене і всміхнулась:

— Отже, ти збираєшся покинути нас, га? — сказала вона.

— Тільки на тиждень, — відповів я, почуваючи себе винним. — А коли повернуся, все вам розповім.

— Про харчі містер Маклеод нічого не казав? — спитала мати.

— Ні.

— А що у нас є вдома? — Батько подивився на матір.

— Трохи солонини на вечерю.

— Кидай її в торбу та поклади дві хлібини на дорогу. Чай у Пітера буде.

— Мені треба вийти з дому о четвертій, — сказав я. — Щоб не спізнитися.

— Я тебе збуджу, — пообіцяла мати.

— Допомагай Пітерові в усьому, синку, — сказав батько. — Покажи йому, яка наша порода. Розпалюй багаття, поки він годуватиме коней. Та й взагалі ти багато чого можеш робити.

— Я працюватиму знаєш як! — вигукнув я.

Матері не довелося будити мене. Я почув, як рипнула мостина, коли мати вийшла із спальні, підхопився й запалив свічку. Було темно й холодно, і на душі в мене чомусь було тривожно.

Коли я вийшов на кухню, мати вже розпалила плиту й готувала для мене сніданок. Я поспішив до кімнати Мері й збудив її.

— Ти ж не забувай годувати птахів, чуєш, Мері? Пета випускай з клітки щодня о п’ятій. Опосуму я заготовив удосталь свіжого листя, але ти й хліба йому давай. І поміняй усім сьогодні воду, бо я забув. А папузі підкинь будяків — він їх любить. Будяки ростуть у нас за стайнею.

— Гаразд, — пообіцяла вона сонним голосом. — А котра зараз година?

— За чверть четверта.

— Господи! — вигукнула вона.

Мати підсмажила яєчню, і я заходився похапцем їсти.

— Та не квапся ти так, Алане, — сказала мати. — В тебе ще досить часу. Ти добре вмився?

— Еге ж.

— І за вухами?

— І за вухами, і шию.

— Я наготувала тобі торбинку. Не забувай щоранку чистити зуби сіллю. Щітка в торбинці. І твої старі штани я тобі поклала. Черевики в тебе чисті?

— Та начебто.

Мати подивилася на мої ноги.

— Ні, вони брудні. Скидай, я їх почищу.

Вона відламала шматочок чорної вакси й розчинила її у блюдці з водою. Поки вона натирала черевики чорною рідиною, я нетерпляче совався на стільці. Мати начистила їх так, що вони заблищали, й допомогла мені взутися.

— Я ж навчила тебе зав’язувати шнурки бантиком, — сказала вона. — Чому ти завжди робиш вузли?

Вона вийшла слідом за мною, несучи дві торбинки з-під цукру. Коли ми підійшли до повітки, де стояла моя коляска, мати запалила свічку, і я поклав торбинки на підніжок і прив’язав милиці.

Темна ніч дихала холодом, зі старого евкаліпта чувся свист плиски. Доти я ніколи не вставав так рано, й тепер із хвилюванням прислухався до ранкової тиші, ще не порушеної людським гомоном.

— Ще ж ніхто в світі не встав,