Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник) - Всеволод Зіновійович Нестайко

А дізналися, до речі, теж зовсім випадково.

До Галочки Семенової, що сидить за однією партою з Дениском, приїхали з Ташкента гості. Родина Рахімових – тато, мама і двоє синів – Хамід (другокласник) і Батир (п'ятикласник).

Правду кажучи, приїхали вони не до Галочки, а до її батьків. Батьки з родиною Рахімових дружили давно, ще з дідів. Діди Рахімов і Семенов воювали разом, разом лежали в госпіталі й День Перемоги зустріли разом у Берліні. І діти їхні дружили. Коли Ташкент постраждав від землетрусу, Семенови – і старший, і молодший (тоді ще студент) – їздили відбудовувати столицю Узбекистану. І отепер Рахімови приїхали до Києва. Правда, не у повному складі. Вдома ще лишилося троє дітей. Всього їх у Рахімових було п'ятеро.

Приїхали вони не тільки в гості, а ще й на консультацію до клініки Амосова – у мами Рахімової було хворе серце.

Оскільки батьки займалися такими важливими справами, Хамід і Батир, обоє в однакових тюбетейках, чорняві й мовчазні, поступили під Галоччину опіку. І вона взяла їх із собою на «продльонку». Тим паче, що «продльонка» три години проходила у Ботанічному саду, або, як вони його називали, у Ботаніці.

Позаяк Хамід і Батир були, як уже сказано, мовчазні, спілкуватися з ними було важкувато. Тому десь через півгодини п'ятий «А» облишив їх у спокої. І зайнявся своїми звичними справами – грою в м'яча, в класи, стрибанням через резинку тощо. І Галочка, на хвилинку лишивши Хаміда і Батира, щоб зробити «два Буратіно» через резинку, несподівано захопилася і тільки хвилин за двадцять виявила, що вже давно не бачить братів.

– Ой! – зойкнула вона. – А де ж мої узбецькі друзі?

П'ятий «А» розгублено перезирнувся. Ніхто не бачив, куди вони поділися. Кинулися туди-сюди по алеях, по кущах. Узбецьких друзів ніде не було. Не було, до речі, й Дениска.

– Ой! Де ж вони?! – схопилася обома руками за щоки Галочка.

– Уявляєте? Уявляєте? Жах! – і собі приклала руку до щоки Люська Зарічняк.

– Спокійно! – сказав Боцман Вася. – Зараз організуємо пофук. Тільки Марії Дем'янівні – ані звуку.

Якщо ви не забули, що Боцман Вася шепелявить, то ви, певне, зрозуміли, що «пофук» – це «пошук».

Учитель групи подовженого дня, тобто «продльонки», Марія Дем'янівна була дуже симпатична, але занадто полохлива. Усякі «надзвичайні події» навіть невеликого масштабу викликали в неї такий переляк, що доводилося заспокоювати її усім класом.

– По-моєму, я чув там у кущах «ань-ань», – непевно сказав Гришка Гонобобель.

– Так чого ж ти мовчав?! От іфе!.. Гайда! – махнув рукою Боцман Вася.

І весь п'ятий «А» у повному складі сипонув у кущі.

– Хлопчики! Дівчатка! Обережніше бігайте! Не впадіть! – гукнула їм услід із лавки під кленом Марія Дем'янівна, одірвавшись на мить від книжки…

… Володька Лобода вчився теж у п'ятому класі, тільки в іншій школі.

Я точно не знаю, хто винайшов водневу бомбу. А от водну бомбу винайшов, мабуть, таки Володька Лобода. Це дуже проста штука. Береться соска, звичайнісінька гумова соска для немовлят, що надівається на пляшку з молоком. Ця сама соска в даному разі надівається не на пляшку, а на водопровідний кран. Потім кран потроху відкручується. Під тиском води соска розтягується і незабаром перетворюється на отакенну ковбасяку.

Коли ви відчуваєте, що вона от-от лусне, ви негайно закручуєте кран, перев'язуєте соску ниткою і обережно знімаєте. Бомба готова. Якщо тепер ви її кинете, то від найменшого зіткнення з головою ворога вона розривається, і вашого супротивника заливає водою з голови до ніг… Ефект надзвичайний: ворог отетерів і принаймні на півгодини вибув із строю (доки не висушиться або не переодягнеться).

Володька Лобода – абсолютно неповторна й неможлива людина. Він не визнає жодних ігор, крім війни. У Володьки широке вилицювате обличчя і приплюснутий, без перенісся ніс, – як у боксера або американського гангстера. Вузькі Володьчині очі палають божевільним вогнем, коли він гасає по Ботаніці й гаркаво репетує: «Уг-гя!..» – що має означати «Ура». Якщо треба зобразити постріл, Володька не кричить звичайне «піф», «паф» або «пу». Наставляючи пістолетом вказівний палець, він противним голосом несамовито гугнявить: «Ань-ань! Ань-ань!» І ці неймовірні звуки сіють у ворожих лавах страшенну паніку.

В цілому Володька Лобода – типовий палій війни. Причому війни, які він розпалює, ні в якому разі не можна назвати справедливими, благородними або визвольними. Зовсім навпаки. В історію людства поряд з війнами Александра Македонського, Батия і Чингізхана війни Володьки Лободи увійдуть як війни несправедливі, загарбницькі й спустошувальні.

Він нападав на мирних «продльонщиків» з інших шкіл, закидав їх водними бомбами, конфісковував м'ячі, скакалки та інший ігровий реманент. І віддавав тільки за годину, після втручання керівників «продльонки». Діяв він наскоками, несподівано і раптово, без офіційного оголошення війни. І після короткої бойової операції, не давши супротивникові отямитися й зібратися на силі, тікав зі своїм воїнством у глибокий, порослий деревами й кущами яр…

Саме у цей яр і сипонув зараз наш п'ятий «А». На дні яру була невелика галявина – пересохле русло колишнього струмка. І отут-то…

Під трьома деревами, як у ковбойському фільмі, стояли притиснуті спинами до стовбурів Хамід, Батир і Дениско. Їх тримали за руки по двоє, а Дениску аж троє воїнів Лободи. А сам Володька, мокрий з голови до ніг, ходив від одного до другого і розстрілював їх з авто мата-в одо мета системи «Соска», гугнявлячи:

– Ань-ань!.. Ань-ань!.. Ань-ань!..

Не бажаючи применшити чоловічу гідність хлопчачої половини нашого п'ятого «А», я все-таки мушу визнати, що вирішальну роль у цій конкретній військовій операції відіграли саме дівчатка.

– Ах ви розбійники!

– Ах ви хулігани!

– Ах ви бандити!

– Що ж це ви робите?!

– Як ви смієте?!

– Як вам не соромно?!

– Пустіть зараз же!

І все це на такій високій верескливій ноті, на якій вміють кричати тільки дуже обурені дівчатка.

Я думаю, не лише розбишака Володька Лобода, а й справжній військовий підрозділ міг би не витримати, розгубитися.

Галочка Семенова безстрашно підскочила до Володьки Лободи, вирвала з його рук «автомат-водомет», швиргонула його в кущі й зарепетувала:

– Ах ви безсовісні!.. Що ж це ви робите?! Це ж наші узбецькі друзі! Виходить, вони прилетіли за п'ять тисяч кілометрів, щоб ви отак обливали їх водою?! Та ми вас!.. Та ми вам!..

Фельдмаршал Лобода отетеріло дивився на неї. Його воїни одразу ж одпустили бранців і теж розгублено кліпали очима. Нарешті Володька трохи прийшов до тями.

– Та ну вас!.. Розкричалися… Вже й пограти не