Водяничок - Відфрід Пройслер

І Водяничок кинувся сторч з містка. Вода підхопила його. Стрілою влетів він попід заставки: жолобом — на колесо — й через нього! Не встиг він полічити до трьох, як опинився внизу, за дерев’яною перегородкою.

Оце воно! Давно він мріяв отак покататись! Тому, недовго думаючи, оббіг лукою круг млина й знову — стриб! — з містка в ставок!

І так, мабуть, разів з десяток або й більше. Поки, нарешті, перед ним — як з-під землі! — виріс його батько.

— То це ти тут порядкуєш? — спитав він розгнівано, показуючи на підняті заставки. — Мені просто слів не вистачає! Ти, ти, шибенику, спустиш увесь ставок! Постривай, голубе, я з тебе виб’ю дурощі!

І Водяник схопив сина за комір. Лівою рукою він міцно тримав Водяничка, а правою крутив корбу, щоб опустити заставки.

— І про що ти тільки думаєш? — обурено казав він далі. — З твоєї ласки ми повинні засохнути, еге ж? Ставок уже напівпорожній! А через що? Через те, що Водяників синок чинить капості, пускає воду на всі заставки! За це тобі, голубе, належить двадцять п’ять гаряченьких!

І Водяник так і зробив: опустивши заставки, поклав сина собі на коліно і дав йому обіцяні двадцять п’ять гаряченьких.

Водяничок збирав усе, що люди легковажно викидали в ставок: порожні консервні бляшанки, старі електричні лампочки, діряві капці та інші, ще цінніші речі. Все це він ховав за своєю хатою, під камінням.

Згодом у його коморі назбиралося чимало скарбів, і одного чудового дня він з гордістю показав їх коропові Ципрінусу.

Ципрінус дуже уважно оглянув кожну річ, єхидно посміхнувся і сказав:

— Потрібне все, що корисне, любий мій! Але нащо тобі, наприклад, оцей глечик без дна? Або ця стара іржава кочерга? І дірявий черевик, бачу, в тебе тут є… Старий черевик на ліву ногу! І пляшок з-під лимонаду, мабуть, десятків зо два…

— Пляшки з-під лимонаду мені трапляються частенько, — скромно відказав Водяничок. — Але нічого. Я їх все одно збираю.

— А навіщо, скажи, будь ласка? — спитав Ципрінус.

— Навіщо? — розгублено повторив Водяничок.

Йому це ніколи не спадало на думку! І він напружено шукав відповідь.

Але поки він думав, Ципрінус сказав:

— Отож-бо й є! Ти й сам не знаєш, навіщо збирав увесь цей мотлох. Увесь цей непотріб, який просто треба викинути.

— Викинути?! — обурився Водяничок. — І не балакай! Якось я вже дам йому раду!

— Ну, гаразд, — сказав Ципрінус. — Я не буду втручатися. Це твоя справа. Якщо тобі приємно збирати всілякий нікчемний мотлох, то будь ласка! Я, звичайно, цього не робив би. Та, зрештою, я не хлопчисько, не перший день плаваю у цій воді.

Ципрінус кілька разів булькнув, підкреслюючи, що він сказав усе, повернувся й поплив собі.

Водяничок сердито дивився йому вслід.

— Балакай собі, скільки влізе! — закричав він навздогін. — Та й не думай, щоб я покинув збирати отаке добро!

Водяничок сподівався переконати Ципрінуса, що його скарби дечого варті. І незабаром така нагода випала.

Не минуло й трьох днів, як він знову зустрівся з Ципрінусом. Обличчя в старого було сумне, він мовчки бубонів щось собі під ніс. Водяничок не втямив жодного слова, але зрозумів одне: слова ці не були веселі.

— Ципрінусе! — гукнув малий, — Скажи, нарешті: що сталося?

— Ет, облиш, — почув він у відповідь. — Я страшенно сердитий.

— Що ти сердитий, це й сліпому видно! — погодився Водяничок. — А на кого?

— На отого бовдура з вудочкою! — обурено булькнув Ципрінус. — Ганьба, що ми не можемо його схрумати! Сидить собі там на березі і чекає, щоб хтось із нас клюнув! Хіба нема чого сердитись? О! З якою насолодою я проковтнув би його, якби тільки міг!

— Проковтнути його ти не проковтнеш, — сказав Водяничок. — І я теж ні. Але, може, я зроблю щось інше…

— Он як? — Ципрінус недовірливо глянув на Водяничка. — І що ж ти зробиш?

— Постривай лишень, — загадково відповів Водяничок.

Він-бо хотів зробити Ципрінусові несподіванку.

Він попросив, щоб короп показав йому, де саме висить у воді волосінь з гачком і принадою. Тоді умовив старого підпливти ближче до берега і постежити за рибалкою.

— Більше я тобі поки що нічого сказати не можу, — підморгнув Водяничок. — Це секрет!

Ципрінус підплив до берега і став там чекати, слідкуючи за рибалкою, що тримав над водою свою вудочку. Біля рибалки на траві стояло відро. Час від часу з відра вихлюпувалась вода.

«Декого з наших він, напевно, вже піймав, — з жахом подумав Ципрінус. — Страшно, мабуть, отак кидатися у відрі. Та, може ж, ніхто в нього більше не клюне…»

Але тільки-но він так подумав, чоловік на березі раптово подався вперед… Потім щосили смикнув вудку до себе…

«Ой лишенько! — здригнувся Ципрінус. — Знову він піймав когось, поганець!»

З води вискочило щось велике і ляпнулось на траву. Рибалка на радощах кинувся до нього.

Але — дзуськи! — тепер це була зовсім не рибина! То був, — короп Ципрінус здивовано роззявив рота, —