Срібні ковзани - Мері Мейпс Додж

— Я вас усіх налякав, так? — сказав він своєю рідною мовою. — Ну гаразд, розповім вам, як усе сталося. На стіні лежав великий камінь, я простягнув ногу — тільки хотів трішечки підсунути його, — і раптом він покотився вниз, а я гепнувся догори дригом. Якби тієї секунди не встиг відскочити, то полетів би униз слідом за каменем! Та все це дрібниці. Хлопці, допоможіть мені звестися!

— Ти забився, Якобе? — спитав Бен, помітивши, що обличчя його двоюрідного брата трохи сіпнулося, коли хлопці допомагали йому піднятися на ноги.

Якоб знову спробував розсміятися:

— Та ні… Трохи боляче стояти, але це дрібниці.

Того дня в церкві Хоохландске-Керк не можна було оглядати пам’ятник Ван дер Верфу, зате хлопчики дуже приємно провели час у Стадгейсі, в ратуші. Це була довга, неправильної форми споруда в напівготичному стилі, дещо безглузда щодо архітектури, але чудова через свій поважний вік. Її маленьку дзвіницю, всю обвішану дзвонами, здавалося, зняли з якогось іншого будинку і нашвидкуруч приставили до ратуші, щоб та набула довершеного вигляду.

Піднявшись розкішними сходами, хлопчики опинились у досить погано освітленому приміщенні, де зберігався шедевр Луки Ван-Лейдена, або Гейгенса, відомого голландського художника. Уже в десять років він добре писав фарбами, у п’ятнадцять — став знаменитим. Його картина «Страшний суд» — воістину чудовий твір, хоча й написаний у сиву давнину. Однак хлопчиків зацікавили не стільки достоїнства картини, скільки те, що вона є триптихом, тобто написана на трьох окремих дошках, причому бічні стулки, з’єднані шарнірами з середньою, за потреби можуть складатися і закривати її.

Хлопчикам сподобалися також історичні картини де Моора й інших відомих голландських художників, а Бена довелося чи не силоміць відтягувати від потьмянілого старовинного портрета Ван дер Верфа.

Ратуша, так само як і Єгипетський музей, стоїть на Бреєде-Страат, найдовшій і найкрасивішій вулиці Лейдена. На ній немає каналу, а різнобарвні будинки з гостроверхими фасадами надзвичайно мальовничі. Деякі з них дуже високі й покриті східчастими дахами; а деякі немов пригинаються до землі, відступаючи перед громадськими спорудами й церквами.

Чисту, простору, обсаджену тінистими деревами й прикрашену безліччю гарних будинків, цю вулицю можна прирівняти до найкращих вулиць Амстердама. Її підтримують у бездоганній чистоті. Багато стічних канав тут укрито дощатими дахами, що відкриваються на зразок люків. Вони оснащені насосами з блискучими мідними прикрасами — їх постійно протирають і начищають громадським коштом.

Місто перетинають незліченні водні дороги, утворені дельтою Рейну, але сто п’ятдесят кам’яних мостів сполучають роз’єднані вулиці. Рейн, мовби стомлений тривалою дорогою, тече тут дуже повільно. Ця всесвітньо відома річка, втративши свою велич, анітрохи не схожа на прекрасний Рейн, що вільно тече у своїй середній течії. Тут вона функціонує замість рову навколо валу, який облямовує Лейден. Біля масивних воріт, що ведуть до міста, через річку перекинуто підйомні мости.

Гарні, широкі алеї з прекрасними деревами тягнуться уздовж каналів і надають віддаленим будинкам ще усамітненішого вигляду, підкреслюючи дух самітництва, що наклав свій відбиток на все місто.

Оглядаючи будинки на Раненбурзькому каналі, Бен був трохи розчарований зовнішнім виглядом славного Лейденського університету. Але потім він згадав його історію: його урочисто заклав принц Оранський у нагороду за мужність, виявлену городянами під час облоги; подумки перебрав великих людей — діячів освіти й науки, які тут колись навчалися; подумав про сотні студентів, які користуються тепер усіма вигодами його аудиторій і чудових наукових музеїв. І Бен вирішив: байдуже, що цей будинок не досить гарний зовні, але прикраси такому «храму науки» не завадили б.

Пітер і Якоб дивилися на будинок зі ще глибшим, більш особистим інтересом: адже усього через кілька місяців їм доведеться увійти сюди вже студентами.

— У цій частині світу бідолашному Дон-Кіхоту постійно довелося б орудувати списом, — сказав Бен, коли Ламберт звернув його увагу на своєрідність і красу лейденських околиць. — Тут на кожному кроці вітряки. Пам’ятаєш, який запеклий двобій він влаштував із одним із них?

— Ні, не пам’ятаю, — відверто зізнався Ламберт.

— Я теж… Тобто пам’ятаю, але не зовсім точно. Але з ним щось таке сталося, а якщо ні, то могло статися… Подивися на ці вітряки — як шалено вони крутять своїми величезними крилами. Вони й справді могли б підбурити божевільного лицаря до боротьби не на життя, а на смерть. Дивишся на них і не надивуєшся. Ван Моунене, допоможи мені їх перелічити, — ті, які ми зараз бачимо. Я хочу, щоб у моєму записнику була значна цифра.

І після ретельного підрахунку, перевіреного всім загоном, Бен написав олівцем: «184… рік… грудня. Поблизу Лейдена бачив дев’яносто вісім вітряків».

Бен хотів зайти на старий цегельний млин, де народився художник Рембрандт, але передумав, довідавшись, що для цього загонові довелося б зробити чималий гак. Якби хлопці були так само голодними, як і Бен, то мало хто з них завагався б, вибираючи між будинком Рембрандта, до якого була ціла миля, і готелем по сусідству, де можна було перекусити. Бен обрав готель.

Після сніданку хлопці трохи відпочили, потім… Попросили ще сніданку, якого заради пристойності назвали обідом. Після обіду хлопці сиділи в готелі й грілися — всі, крім Пітера, який витратив увесь цей час на нові марні пошуки лікаря Букмана.

Коли він повернувся, загін уже був готовий знову надягти ковзани й рушити в дорогу. Тепер хлопці були за тринадцять миль від Гааги й почувалися такими ж бадьорими, як учора вранці, коли виходили з Брука. Настрій у них був піднесений, а лід — чудовий.

Дорогою хлопчики бачили безліч гарних сільських садиб, побудованих і прикрашених на суто голландський смак. Неабияке враження справляли просторі, величні будинки, вишукано розплановані сади, прямокутні живоплоти й широкі канави, через які подекуди було перекинуто мости з хвірткою посередині, яка неодмінно замикається на ніч. Канави, що перетинали