Срібні ковзани - Мері Мейпс Додж

міських стінах і гучно кидали виклик супротивникові. Вони навіть кидали хліб у ворожий табір, показуючи цим, що померти з голоду не бояться. Вони мужньо трималися до кінця, очікуючи на допомогу, — а її не було, — і ставали дедалі зухвалішими, поки не скінчились усі запаси їжі. Тоді настав страшний час. Сотні голодних замертво падали на вулицях, а живим ледь вистачало сил ховати їх. Нарешті страждальці ухвалили відчайдушне рішення: замість того, щоб повільно гинути, вони вишикуються в каре, поставивши найслабкіших усередині, і юрбою кинуться назустріч смерті, хоча надії пробитися крізь полчища ворогів майже не було. Іспанці якось про це дізналися і, знаючи, що голландці здатні на все, вирішили запропонувати їм здатися на відомих умовах.

— Як на мене, давно слід було б.

— Ще б пак! Неправдою і віроломством скоро вони зуміли ввійти до міста, обіцяючи заступництво й прощення всім, крім тих, кого самі городяни засудили б до смерті.

— Не може бути! — дуже зацікавлено проговорив Ламберт. — На цьому, очевидно, справа й скінчилася?

— Аж ніяк, — відповів Бен, — герцог Альба наказав своєму синові не жаліти нікого.

— А! Так ось, виходить, коли відбулася страшна Гаарлемська м’ясорубка! Тепер пригадую. Тому не дивно, що голландці ненавидять Іспанію, коли читаєш, як їх різали герцог Альба і його молодчики. Хоча треба визнати, що й наші часом жахливо мстилися ворогам. Втім, як я вже тобі говорив, я слабенько пам’ятаю історичні події. Усе в мене переплуталося… Починаючи від всесвітнього потопу й закінчуючи битвою під Ватерлоо. Та зрозуміло одне: герцог Альба був найпідлішим із усіх негідників на світі.

— Ну, так сказати про нього — це ще дуже мало, — відзначив Бен. — Втім, мені навіть думати бридко про цього безбожника. Що з того, що він був розумною людиною, блискучим полководцем і все таке?! Такі люди, як Ван дер Верф і… Чого це ти?

— Знаєш, — сказав ван Моунен, здивовано озираючись на всі боки, — ми проминули музей, і я не бачу наших хлопців. Повертаймося.

Розділ XXV
Лейден

У музеї всі хлопчики зустрілися і негайно взялися оглядати його великі колекції та рідкісні експонати, збагачуючи свої знання про стародавнє й сучасне життя Єгипту. Бен і Ламберт не раз були в Британському музеї і все-таки їх вразило багатство лейденських колекцій. Тут виставили домашнє начиння, одяг, зброю, музичні інструменти, саркофаги і мумії чоловіків, жінок, а також кішок, ібісів та інших тварин.

Хлопчики побачили масивний золотий зап’ясток, який носив один єгипетський фараон у ті часи, коли, можливо, люди, які перетворилися на ці самі мумії, ходили вулицями Фів; бачили коштовні прикраси, подібні до тих, які носила дочка фараона.

Були тут ще й інші цікаві римські й грецькі старожитності, а також унікальний римський посуд, знайдений під час розкопок під Гаагою, — він зберігся з тих часів, коли тут селилися співвітчизники Юлія Цезаря. Та й де вони тільки не селилися!

Коли хлопчики вийшли з цього музею, вони пішли в інший і там оглянули чудову колекцію викопних тварин, кістяків, птахів, мінералів, коштовних каменів та інших експонатів. Але хлопці не були вченими, тож погано розбиралися в тому, що бачили, і тільки тинялися серед колекцій, поїдали їх очима, тішачись, що знають хоча б елементарну історію природи, і щиро шкодуючи, що не здобули ґрунтовніших знань.

Якоба вразив навіть скелет миші. І не дивно: адже йому не доводилося бачити, щоб ці тваринки, які так бояться кішок, бігали настільки оголеними, точніше сказати, «у самих кістках», — та й чи міг він бодай припустити, що в них такі дивовижні шиї?

Після Музею історії природи треба було оглянути церкву Святого Петра. Саме тут висіла пам’ятна дошка професора Люзака і стояв пам’ятник Бурхааву з білого й чорного мармуру, з урною, на якій було висічено зображення чотирьох віків людського життя — дитинство, юність, зрілість, старість — і медальйони Бурхаава з його улюбленим девізом: Simplex sigillum veri.[31]

Хлопцям дозволили увійти до громадського саду. Влітку він був улюбленим місцем відпочинку лейденців. Друзі пройшли повз оголені дуби й фруктові дерева і піднялися на високий пагорб у центрі саду. Тут колись стояла кругла, тепер напівзруйнована вежа. Дехто вважає, що її побудував англосаксонський король Хенгіст, ще хтось стверджував, що це був замок одного стародавнього голландського графа. Хлопчики піднялися на кам’яну стіну і пройшлися по ній, милуючись містом. Але з неї вони мало чого могли побачити. Колись вежа була значно вищою. Два століття тому жителі обложеного Лейдена в розпачі кричали вартовому, що стояв нагорі: «Допомога йде? Вода піднімається? Що ти там бачиш?» І багато місяців чули від нього лише одне: «Допомоги немає. Я бачу навколо лише ворогів».

Бен відігнав від себе ці думки і став дивитися на голі дерева, вперто уявляючи, що зараз літо і в саду гуляє багато веселих людей. Він намагався забути про хмари диму над полями давніх битв і уявити собі тільки кучеряві кільця тютюнового диму, що піднімається з натовпу чоловіків, жінок і дітей, у той час як вони залюбки п’ють чай або каву на свіжому повітрі… Аж тут, усупереч усім його світлим намірам, сталася «трагедія». Поот перегнувся через край високої стіни. «Ну звичайно, бракувало тільки, щоб у нього запаморочилася голова і він гримнувся долілиць, — подумав Бен. — Це на нього схоже». І Бен із досадою відійшов. Якщо цей хлопчисько зі слабкою головою зважується на такі штуки — що ж, нехай собі падає…

Та жах! Що це за гуркіт? Бен був не в силах поворухнутися. Він зміг тільки вимовити:

— Якобе!

— Якобе! — почувся чийсь переляканий голос.

Бен мало не знепритомнів, але змусив себе повернути голову. Він побачив навпроти, біля краю стіни, юрбу хлопчиків, але… Якоба серед них не було.

— Боже! — крикнув він, кидаючись уперед. — Де мій кузен?

Натовп розступився. По суті, це