Женя і Синько - Віктор Семенович Близнюк

— Ось я про павуків згадав. А що в тебе дома є — може, кіт, чи собака, чи хом’ячок? Що ти розводиш? — тим же спокійним тоном розпитував директор.

Женя аж скривилась — наче їй наступили на ногу. З болем глянула на директора: про що ви питаєте? Який кіт, який хом’ячок? То в людей є! То в щасливих!

— Петре Максимовичу! — заговорила вона, збиваючись на сльози. — Нічого в мене нема. Нічогісінько! А я ж просила!.. Були ми на пташиному базарі, на Куренівці. І там один дядько продавав цуценятко — ну таке кошлате, таке біле, з чорним п’ятачком на носі. Я кажу мамі: давай купимо, давай, у всіх є! А мама: «Ні, — каже. — Для чого мучити живу тварину? Хто твого цуцика доглядатиме? Цілими днями нас нема, а влітку поїдемо до баби в село — що тоді? Хай воно скавучить у квартирі?..»

Петро Максимович уважно вислухав, примружився і з хитринкою подивився на Женю.

— Ага... Ти просила, щоб купили тобі собаку?

— Цуцика!

— А той... з кошлатою ручкою? Може, це саме те, що ти хотіла?

«Так!» — мало не вирвалось у неї. Але відразу ж вона спохватилася й прикусила язика. І застигла перед столом, украй спантеличена: як же це він, Петро Максимович,

про все догадався? І так хитро підвів її до слизького!

— Може, лялька, чи іграшка, чи якась тваринка — що то було в тебе з волохатою ручкою?

— Ніяких ручок, Петре Максимовичу! Ніяких! Правда!

Женя так німо й благально подивилася на директора,

що в неї на очах аж закипіли сльози.

— Добре, добре! — квапливо мовив директор (і знову болісно поморщився). Він, очевидно, зрозумів, що з дівчини більше нічого не витягнеш. І тому гукнув у приймальню:

— Покличте Ізольду Марківну!

«От! Ще й Ізольда!» Женя повернула голову в куток, до черепа. І сказала собі: «Мовчи! Сховайся в склеп!» Вона й не бачила, як увійшла в кабінет учителька малювання. Лише пролунав за спиною поспішливий перестук її каблуків, почулось коротке «Слухаю!» та війнуло від дверей духами.

— Ізольдо Марківно, — неголосно мовив директор. — Прошу вас, зайдіть сьогодні до батьків Цибулько. Дізнайтесь, як там живеться дівчинці, що в неї за батьки, і зокрема поцікавтеся, з ким вона дружить у дворі.

— Слухаю, — коротко відповіла Ізольда Марківна й поправила зачіску, що переливалася неземним фіолетовим блиском.

Коли Женя вийшла з кабінету, Петро Максимович — і то м’яко, вибачливо — зупинив Ізольду:

— Стривайте, я хотів про той огірок... Розумію, у вас програма. І все-таки... хм, об’ємне зображення огірка... У двох площинах... щось дуже мудряще. А чи не можна простіше — повести дітей у парк — зараз осінь, гарно, і хай там малюють собі — квіточки, дерева, що їм ближче до серця?

— Петре Максимовичу, — зразу почала Ізольда Марківна з високої ноти, — якщо їм дозволити, якщо пустити на самоплив, то знаєте...

— Знаю, знаю! — замахав рукою Петро Максимович, щоб тільки не починати зараз одну з тих безконечних дискусій на педагогічні теми, од яких у нього й так щодня гула голова. — Отже, прошу, зайдіть до Цибулько.

І він узявся за телефонну трубку, даючи знати, що розмову закінчено.

Тільки про одне не обмовився директор. Про дивний привид. Коли Цибулько виходила з його кабінету, він раптом побачив, як з її ранця на мить висунулася — що ви думаєте? — та сама руда волохата ручка й помахала директорові, ніби сказала: «Бувайте здорові, Петре Максимовичу!..»

Уроки давно закінчились. В порожніх класах стояла незвична тиша. Женя тупотіла одна у величезному корпусі школи. Вона спускалася вниз по сходах і заклопотано думала: «От бомба! — це в неї було таке сварливе слово — «бомба». — Що ж мені робити? Сховатися? Залізти в підвал і просидіти там усю ніч, нехай мене шукають де хочуть? Чи, може, сісти в літак та й полетіти до бабусі в Маньківку?.. Ніколи ще такого не було — двійка з малювання (у щоденнику стоїть!), до директора викликали, так мало цього — ще й додому прийдуть!»

Вкрай нещасна, вийшла Женя на ганок школи. Зітхнула, поставила ранець під ноги. Глянула вздовж вулиці — і аж стиха охнула. Ні, ви тільки подивіться: який сьогодні день, яка погода надворі!

Вона журиться, сушить собі голову, а в місті он що робиться! Жовтень прийшов у Київ! Суха, янтарна пора падолисту!

Ані найменшого вітру, ані подиху. Тихо. Лагідне сонце, і все навкруги — наче золоте: і повітря, і дерева,

і дахи будинків, і тротуари. Все устелене каштановим і кленовим листям. Навпроти школи стояв маленький дерев’яний будиночок — весь дах його з горою був засипаний яскраво-жовтим листям. Повно листя лежало на балконі, на карнизах, на дерев'яних перилах. А ось! Круглі стовпи виглядали із-за паркана, і на кожному стовпі — золота пухнаста шапка!

Так повторювалося щороку. Приходив у Київ жовтень — як свято, як осінній парад дерев. Каштани, берези, клени одяглись у найрозкішніше вбрання. І щедро кидали позолоту на брук і асфальт. Місто, як здавалося Жені, з головою тонуло в пожовклому листі. І стільки празникових клопотів з’являлось тоді у кожного! Двірники щоранку згрібали прив’яле, обтрушене листя у високі, ніби освітлені зсередини купи; машини вивозили осіннє добро за місто, але під вечір знову лежала на асфальті свіжа розкішна постіль. І в ній качались, кублились, товклися очамрілі від радості й свободи хлопчаки й дівчатка.

У ці теплі воскові дні, пронизані сонцем, обличчя у киян світились лагідним сяйвом осені. У парках бродили зачаровані фотографи, на лавочках дрімали бабусі, а в небі снували павутину реактивні літаки.

Жені