Срібні ковзани - Мері Мейпс Додж

— Нахаба! — тихенько прошепотів Карл і діловито взявся оглядати ремені на своїх ковзанах.

А кухарчук, який підслуховував за дверима, приклавши вухо до щілини, аж скорчився від німого сміху.

Після сніданку хлопці пішли до суду при поліції разом із Гьойгенсом Клеєфом і його дочкою. Мейнгеєр Клеєф у своїх свідченнях говорив більше про те, що аж до минулої ночі в «Червоному Леві» ніколи не було жодного грабіжника. Щодо самого «Червоного Лева», то це найпристойніший готель у Лейдені.

Хлопчики по черзі розповіли все, що їм було відомо у справі, і впізнали в арештанті, що сидів на лаві підсудних, ту саму людину, яка пізно вночі пробралася до їхньої кімнати.

Роздивившись, що грабіжник — людина середнього зросту, Людвіг здивувався: він же під присягою розписав його перед судом як величезного здорованя з широкими квадратними плечима і неймовірно важкими ногами!

Якоб божився, що його розбудив шум, який здійняв грабіжник, стукаючи й човгаючи ногами по підлозі. Але одразу ж після його свідчень Пітер та інші хлопчики (вони дуже шкодували, що не розповіли всіх подробиць своєму заспаному товаришеві) свідчили, що грабіжник і пальцем не поворухнув з тієї миті, як вістря ножа доторкнулося до його шиї, і аж до тієї, як його, зв’язаного по руках і ногах, перевернули на спину для огляду.

Дочка хазяїна змусила хлопця пекти раків і викликала усмішку в усіх присутніх на суді, заявивши, що, «якби не ось цей вродливий панич (і тут вона вказала на Пітера), їх усіх зарізали б у ліжках, бо в цієї жахливої людини був величезний блискучий ніж, довгий, як рука вашої честі». І далі вона запевняла, що «вродливий панич боровся, як лев, намагаючись вирвати ножа в грабіжника, але він занадто скромний, дай йому Бог здоров’я, щоб розповідати про це».

Після того, як громадський обвинувач закінчив короткий допит, свідків відпустили, а справу грабіжника передали на розгляд карного суду.

— Мерзотник! — люто промовив Карл, коли хлопчики вийшли на вулицю. — Його треба негайно кинути до буцегарні. Був би я на твоєму місці, Пітере, я одразу ж порішив би його!

— Мабуть, його щастя, що він потрапив у менш небезпечні руки, — спокійно відповів Пітер. — Здається, його і раніше заарештовували за обвинуваченням у крадіжці зі зламом. Цього разу йому нічого не вдалося поцупити, але він зламав гачок на дверях, а це за законом, наскільки я знаю, прирівнюється до грабунку. Крім того, він був озброєний ножем, і це ще погіршить становище бідолахи!

— «Бідолахи»! — передражнив його Карл. — Можна подумати, що він твій брат!

— Він і є мій брат, та й твій теж, Карле Схуммель, коли на те пішло, — відповів Пітер, дивлячись Карлові прямо в очі. — Не можна сказати, що вийшло б із нас за інших обставин. Адже нас охороняли від зла з першої миті нашого народження. Якби цьому хлопцеві щасливо жилося вдома й батьки в нього були порядні, можливо, він став би чудовою людиною, замість того, щоб докотитися до злочину. Дай Боже, щоб суд не зломив його, а виправив!

— Так-так! — гаряче підхопив Ламберт.

А Людвіг ван Хольп спрямував на брата погляд, сповнений такої радості й гордості, що Якоб Поот, який був єдиним сином у родині, від щирого серця пошкодував, що його маленький брат, якого давно поховали у старій церкві в Бруці, не залишився живим і не підростав тепер разом із ним, Якобом.

— Гм! — пирхнув Карл. — Дуже добре бути благочестивим, всемилостивим і все таке, але я від природи суворий. Всі ці прекрасні ідеї скочуються з мене, як град… А втім, якщо й не так, нікому до цього немає діла.

У цьому незграбному компромісі Пітер угадав проблиск добрих почуттів і, простягнувши Карлові руку, мовив щиро й гаряче:

— Слухай, брате, потиснімо один одному руки й будьмо добрими друзями, хоч ми й нечасто сходимося в думках!

— Частіше, ніж ти думаєш, — похмуро буркнув Карл, потиснувши Пітерові руку.

— Чудово, — коротко відгукнувся Пітер. — А тепер, ван Моунене, послухаємо, що скаже Бен. Куди він хотів би піти?

— До Єгипетського музею, — відповів Ламберт, нашвидку порадившись із Беном.

— Це на Бреєді-Страат. Ну, то до музею. Ходімо, хлопці!

— Ось цей майдан перед вами, — сказав Ламберт, простуючи поруч з Беном, — дуже гарний улітку, коли дерева на ньому дають затінок. Його називають Руїнами.

Багато років тому тут стояли будинки, а Рапенбурзький канал — он той, — проходив посеред вулиці. Ну так от, якось тут, на каналі, зупинилася баржа, яка везла до Дельфта сорок тисяч фунтів пороху, і матросам закортіло зварити собі обід на палубі. Але не встигли вони й оком зморгнути, друже мій, як уся ця махина вибухнула.

Загинуло дуже багато людей, і близько трьохсот будинків злетіли в повітря.

— Як? — вигукнув Бен. — Невже під час вибуху зруйнувалося цілих триста будинків?

— Так, друже. У той час мій батько був у Лейдені. Він розповідав, який це був жах. Вибух стався рівно опівдні й був схожим на виверження вулкана. Вся ця частина міста запалала за мить. Спалахнула величезна пожежа, руйнувалися будинки, чоловіки, жінки, діти стогнали під руїнами. До міста приїхав сам король і, за словами батька, поводився шляхетно: всю ніч провів на вулицях, підбадьорював тих, хто вижив і намагався загасити пожежу й урятувати якнайбільше людей з-під каменів і уламків. За його прикладом у всьому королівстві збирали пожертвування для потерпілих, і, окрім того, їм видали сто тисяч гульденів зі скарбниці. Це сталося у 1807 році. Якщо не помиляюся, тоді батькові було тільки дев’ятнадцять років, але він чудово все пам’ятає. Серед загиблих був і його друг — професор Люзак. У церкві Святого Петра на згадку про нього повісили дошку і, що цікаво, на дошці зображено самого професора в тому вигляді,