Я вмію стрибати через калюжі - Алан Маршалл
«Гаразд, — заспокоїв його я. — Тільки затям: будеш набридати — я тебе покину. Я багато чого задумав, і ти мене не зупиниш — я однаково робитиму те, що хочу».
Отак і сиділи ми вдвох на горі, один упевнений в тому, що немає таких перепон, яких він не міг би подолати, другий — цілком залежний від його опіки й ласки.
До дна кратера було з чверть милі. Я стежив, як хлопці спускаються схилом, перебігаючи то ліворуч, то праворуч у пошуках зручнішої опори.
Раз у раз вони зупинялись і, вхопившись за стовбур якогось дерева, роздивлялись довкола.
Я сподівався, що вони от-от завернуть і полізуть назад. Та, побачивши, що вони вирішили дістатися до самого дна, я відчув себе ніби зрадженим.
Сердито бурмочучи собі під ніс, я подивився на милиці — чи не пропадуть вони тут, а тоді, запам'ятавши місце, де залишив їх, поповз у кратер — хлопці, перегукуючись, уже досліджували дно.
Спочатку я повз без особливих зусиль, ривками продираючись крізь папороть. Іноді руки зривались, я падав долілиць і котився по пухкій землі, доки якась перешкода не зупиняла мене.
Там, де були розсипи шлаку, я сідав і з’їжджав униз, мов на санчатах, здіймаючи каскад камінців.
Над самим дном серед папороті безладно купчилися великі каменюки, що скотилися колись з вершини. Ще відколи перші поселенці прийшли в цей край, люди, що сходили на гору, скидали з вершини в кратер ці великі уламки скель і дивились, як вони, розганяючись, з гуркотом скочуються на дно.
Подолати цей кам’яний бар’єр було найважче. Я пересувався від уламка до уламка, налягаючи вагою тіла на руки, щоб легше було колінам, та поки я видобувався нарешті до більш-менш широкого проходу між камінням, коліна мої були вже подряпані й кровоточили.
Хлопці помітили, що я спускаюсь, і, коли, перекидьки перелетівши через смугу папороті, я викотився на рівне місце, Джо й Енді вже чекали мене там.
— Як же ти в біса вилізеш звідси? — спитав Джо, сідаючи на траву біля мене. — Уже, мабуть, повернуло на четверту, а мені ж іще треба качок додому пригнати.
— Вилізу, не турбуйся, — коротко відказав я, а тоді вже іншим тоном спитав: — Ну, що, земля тут і справді м’яка? Ану ж, перевернемо цю каменюку й подивимось, що під нею.
— Земля тут така сама, як нагорі, — сказав Джо. — Ябеда спіймав ящірку, але нікому в руки її не дає. Вони із Стівом щось надумали — як я відійду, весь час говорять про нас. Он поглянь на них.
Ябеда із Стівом перемовлялися під деревом і крадькома, явно по-змовницькому, позирали на нас.
— А ми все чуємо! — вигукнув я.
Ця брехня була у нас традиційним викликом, і Стів відповів з неприхованою ворожістю.
— Ти кому це кажеш? — визивно промовив він, роблячи крок до нас.
— В усякому разі, не тобі, — відрубав Джо. На його думку, це була нищівна відповідь. Він обернувся до мене, задоволено всміхаючись. — Як я йому дав, га?
— Дивись, вони йдуть, — сказав я.
Ябеда і Стів полізли вгору схилом кратера.
— І нехай. Кому вони потрібні?
Ябеда озирнувся через плече й кинув на прощання останню образу:
— Обидва ви психи!
Ми з Джо були розчаровані вбогістю цього випаду. Ми й не подумали відповісти — це було б принизливо — і тільки мовчки спостерігали, як ті двоє швидко пробираються нагору між камінням.
— Цей нікчема Ябеда й горобця не поборов би, — зауважив Джо.
— А я поборов би, правда, Джо? — пропищав Енді.
Він завжди оцінював власні можливості залежно від думки Джо.
— Авжеж, — погодився Джо, жуючи травинку. Потім сказав, звертаючись до мене: — Час іти. Мені ж іще качок заганяти.
— Гаразд, — відповів я й додав: — Ти не чекай мене, якщо поспішаєш. Я тут не пропаду.
— Ходім, — сказав Джо, підводячись.
— Зажди, дай хоч трохи натішитися тим, що я тут, — попросив я.
— А тут якось чудно, правда? — мовив Джо, роздивляючись довкола. — Послухай, яка тут луна. Агов! — закричав він, і від схилів відбилося: «Агов».
Якийсь час ми прислухалися до відлунків, потім Джо сказав:
— Ходім. Мені тут якось моторошно.
— Чому, Джо? — спитав Енді.
— Весь час здається, що все це от-от завалиться на нас.
— Але ж насправді воно не завалиться, га, Джо? — злякався Енді.
— Ні, — відповів Джо. — Це я так тільки кажу.
Але й справді здавалося, що краї круглої вершини кратера от-от звузяться, зійдуться й назавжди затулять небо. Звідси воно не схоже було на блакитне склепіння над землею, а скидалося скоріше на хисткий дах, покладений на стіни з каміння й землі.
Небо було бліде й прозоре, якесь злиняле й мізерне в порівнянні з величчю схилів, що здіймались йому назустріч.
А земля була коричнева-коричнева, зовсім коричнева. Темно-зелений колір папороті немовби розчинявся в коричневих тонах. Нерухоме мовчазне каміння теж було коричневе. Навіть тиша і та була коричнева. 'Ми сиділи, відрізані від веселих голосів живого світу, що лежав по той бік кам’яного кільця, й весь час відчували, ніби хтось величезний стежить за нами неприязним оком.
— Ходімо, — сказав я по кількох хвилинах. — Тут і справді моторошно. — І, спустившись на землю з каменя, на якому сидів, додав: — Ніхто мені не повірить, що я тут побував.
— Хто не повірить, той просто дурний, — відповів Джо.
Я обернувся й поліз угору. Коли повзеш угору крутим схилом, доводиться всією вагою спиратися на коліна, а вони в мене були вже подряпані й боліли. Спускаючись, я працював, власне, самими руками, коліна ж тільки підтримували мене. Але тепер кожен ярд вимагав від мене величезних зусиль, і я швидко втомлювався. Подолавши кілька ярдів, я мусив відпочивати — припадав обличчям до землі й випростував уздовж тіла знесилені руки. Лежачи так, я чув биття свого серця — воно долинало мовби з-під землі.
Спершу, коли я лягав, Джо з Енді сідали обабіч мене й про щось балакали, але потім ми вже і рухались, і відпочивали мовчки, заглиблені у власні думки. Джо мусив допомагати Енді й водночас опікуватися мною.
Я повз і повз, подумки підганяючи себе командами: «Руку вперед! Тепер другу! І ще раз те саме!»
Високо на схилі кратера ми спинилися, щоб уже вкотре перепочити. Відсапуючись, я розпластався на землі, притулився до неї щокою й раптом почув два глухих удари. Глянувши угору, на вершину
