Альфонс Цiттербаке - Герхард Хольц-Баумерт
-- А де ти живеш? -- запитав дiдусь.
Це я мiг сказати.
-- Ходiмо, Фрiдо, -- сказав дiдусь дiвчинцi. -- Вiдведемо хлопця додому. Пiдтримуй його з того боку.
Вони привели мене на трамвайну зупинку, а потiм i додому.
Мама перелякалася, побачивши мене з дiдусем i дiвчинкою. Коли вони пустили мене в коридорi, я поточився, намацав стiну, якось дiстався до лiжка i впав.
Дiдусь почав розповiдати. Мама дуже розхвилювалась i тiльки сказала:
-- З ним ще нiколи нiчого подiбного не було! Де ви його знайшли?
-- А бiля атракцiонiв, -- защебетала Фрiда. -- Цей хлопець усе кружляв i кружляв на каруселi.
-- А покажи-но три марки, -- зажадала мама.
Я тiльки похитав головою.
-- Отже, ти все-таки був на каруселi? -- доскiпувалася мама.
Я кивнув, а менi здалося, нiби захиталися пiчка й шафа.
-- Отже, ти порушив обiцянку? -- докiрливо сказала мама, розгнiвалась i вийшла з кiмнати.
Три днi у мене паморочилася голова. Про карусель я не смiв навiть думати. Варто було менi про неї згадати, як усе починало перевертатися в животi. А мама ще довго гнiвалася на мене. Вона вважала, що я її обдурив, i навiть не бажала розмовляти зi мною. А все це я робив заради важливої справи! Тепер знаю, що терпiти невагомiсть дуже тяжко; але що має бути, те вiдбудеться. Адже пан Фiлькендорф завжди говорить: "Заради хорошої справи треба вмiти йти на жертви". Менi здається, я вже склав безлiч жертв. Тепер мене справдi можуть узяти в космонавти. Я досить натренований.
Лишається зовсiм небагато: дiстатися до Москви i там сказати про це.
Великий старт
Їхати в Москву найкраще пiд час канiкул. Я так i вирiшив зробити. Грошей на дорогу у мене не було. Я знав, що вiд мами нiчого бiльше не одержу, хоч би як доводив їй, що це потрiбно для дуже важливої справи. Вiдкритися ж їй я не мiг. Навiть татовi. Бо це дiйсно дуже важлива справа, i краще хай вона залишиться в таємницi.
Канiкули почнуться тiльки за два тижнi, а я вже все пiдготував. Поклав у рюкзак нiчну сорочку, спортивнi черевики, атлас для орiєнтування i дещо iз заощаджених харчiв: двi пачки сухарiв, кiлька шматкiв хлiба, а ще шматок сала. Всього цього мало вистачити. В передню кишеню рюкзака поклав пiонерський галстук, бинт -- на випадок, якщо в космосi я вдарю молотком по пальцю або вивихну ногу, а також пiонерський квиток.
Отже, можна вирушати в подорож до Москви. Якби не одна заковика: на час канiкул наш загiн наче зумисне збирається в iншу подорож. Триденну подорож iз змаганням слiдопитiв i екскурсiєю в частину Народної Армiї.
Як менi хочеться бути з ними! Та коли Петер наш голова ради загону, запитав мене, чи зможу пiти разом з ними, я вiдповiв:
-- Друзi, я охоче пiшов би з вами, коли б не надумав щось важливiше.
-- Що саме? -- нетерпляче запитав Бруно.
А Луїза пирснула:
-- Важливiше!
-- Ось побачите, -- сказав я. -- Ваша екскурсiя -- нiщо в порiвняннi з моїм задумом.
Я наче бджiл розворушив у вулику. Вони напосiлися на . мене, почали дорiкати, що я, мовляв, егоїст i виступаю проти колективу. Але ж насправдi це не так! Полiт у космос таки набагато важливiший за справи пiонерського загону. До того ж я часто сперечаюсь з Луїзою та Бруно, тому краще летiти в космос, анiж мандрувати з ними.
-- Друзi, -- сказав я. -- Менi справдi шкода, але я не можу.
Гаррi, наш пiонервожатий, навiть хотiв поговорити з моїми батьками, щоб довiдатися, що ж то у мене за важлива справа. Тодi б я мав клопiт! Бо мама й тато також стали б допитуватись.
Бруно написав до стiнгазети дописа про мене, а ще мене викликають на раду дружини. А я ж назбирав стiльки макулатури минулого мiсяця, що посiв друге мiсце! Але нiчого. Коли стану космонавтом i проїздитиму автомашиною, а вони всi стоятимуть на вулицi й вiтатимуть мене, я дозволю собi зупинитись i скажу:
-- Це стоїть мiй загiн. Коли я зiбрався летiти на Мiсяць, вони посварилися зi мною через якусь там екскурсiю. -- I всi люди на вулицi докiрливо подивляться на мiй загiн. А пiонери мого загону похнюплять голови, бо зрозумiють, як недооцiнювали вони мене.
В останнiй день перед канiкулами нiхто зi мною не розмовляв у класi. Вдома я написав листа:
"Дорогi батьки!
Не турбуйтесь за мене. Я був i лишаюся Вашим хорошим пiонером Альфi. Поїду на якийсь час у Москву сказати товаришевi Гагарiну, що хочу бути наступним космонавтом, який полетить до Мiсяця (ось чому, люба мамо, я катався на каруселi). Отже, Вам доведеться трохи почекати на мене. Мамо, не забувай годувати Чистуна. Ти ж знаєш -- через день йому треба мiняти воду. Напишу з дороги. А коли полечу, слухайте радiо, я передам привiт i вам.
Будьте здоровi й бадьорi. Чого й собi бажаю. Щиро вiтаю i цiлую.
Ваш Альфонс Цiттербаке".
Цього листа я поклав на столi в кухнi, коли рано-вранцi першого дня канiкул тихо виходив з дому.
Я подивився в атлас, але вiн нiчим не мiг менi допомогти. Тож я запитав полiцейського:
-- Може, ви скажете, куди буде Москва?
-- Як на пiонера, то ти дуже нахабний! -- вiдрiзав той. -Прокритикували б тебе в стiннiй газетi.
Я почервонiв.
-- Це вони давно зробили, -- сказав я сердито. -- Але менi треба в Москву! -- I швидко пiшов далi.
За двi години наше мiсто скiнчилось, i почалися поля й лiси. Я зробив невеликий перепочинок i з'їв половину свого хлiба i пачку сухарiв. "Схаменися, -- подумав я, -- ти вже витратив майже половину своїх .запасiв. А тобi ж має вистачити до Москви!"
Трохи я пiд'їхав кооперативною пiдводою, а за наступним селом рушив далi пiшки. Тут зi мною сталася незвичайна пригода.
Тiльки-но пiдiйшов я до лiсу, як раптом бiля самого шосе, за кущами, почувся страшний рев. Мозок менi пронизала думка: тiкати! Але тут я