Таємниця козацького скарбу - Андрій Анатолійович Кокотюха
Данило озирався на всі боки, сподіваючись помітити хоч одного дорослого і гукнути на поміч. Йому навіть захотілося, щоб дивна дівчинка Галка знову нацькувала на всю цю гоп-компанію свого скаженого страуса Футбола. Нічого, сором вони якось переживуть: коли шестеро проти двох — нічого не соромно. Та як на лихо, берег саме зараз був безлюдний. Навіть Галка зі своїм дивним другом вже зникли з очей.
І, зрештою, що кричати? Убивають? Та ж їх не убивають, просто б’ють. Та й поки що навіть не б’ють, лише лякають.
Та раптом зрозумів Данило — не страшно йому. Страшніше, коли з-за рогу нападуть чи з темного кутка потвора шестиголова полізе чи розбійник з ножакою. А тут — шестеро місцевих примурків. Які сильні тільки тим, що тримаються купою і налітають на своїх ровесників, або й молодших, цілою зграєю. До того ж вони страусів бояться. Звичайних птахів, тільки з довгою шиєю. Хіба треба таких боятися? Ще чого!
Тим часом Богдан починав серйозно готуватися до бійки.
— Стань ззаду, — коротко звелів він. Тут Данило погодився визнати його за головного. Розум зараз ні до чого. Сила потрібна. Посунувся, закриваючи другові спину, і приготувався.
Навіщо — на разі не ясно, однак був напоготові.
Але до того, що сталося наступної миті, друзі готовими не були.
Льонька Гайдамака жестом зупинив своє військо і, виступивши наперед, заговорив до Богдана:
— А класно ти мене той… Де навчився?
— В одному місці. Хочеш — тебе навчу, — відповів Бодя, все ж таки остерігаючись якоїсь подлянки з ворожого боку.
— Та я все вмію! — відмахнувся Льонька, і зрозумів Данило — нічого той не вміє, лише визнає сильнішого і пнеться здаватися в його очах гіднішим, аніж насправді. — Тільки не підготувався як слід. А ви, пацани, наче нічого… Свої…
Після цих слів кільце супротивників якось саме собою зіжмакалося, розсмокталося, і тепер друзі стояли в центрі звичайного хлопчачого гурту.
— Правда, народ, чого нам ділити? — і собі заговорив Данько. — Від одного страуса тікали, так що, можна сказати, брати по крові тепер.
— Ти не поспішай брататися, — зупинив його Гайдамака. — Ач, грамотний який… Тут цю пташку навіть міліціонери десятою дорогою обходять. Справді. Он його батько, — Льонька кивнув не невисокого голомозого хлопчину, — в міліції працює, стільки разів хотів цього Футбола з пістолета застрелити. Бачте, передумує в останній момент. Галка, бачте, розстроїться дуже.
Побачивши, що місцевий ватажок налаштований цілком мирно, Данило виступив уперед.
— Слухай, а хто вона така — ця Галка? І як вона дає страусові раду?
— Галка — наша, місцева. Бібліотекарчина дочка. Нічого особливого, — знизав плечима Льонька, і Данько знову зрозумів — бреше. Так поводяться, коли мають до людини певний інтерес. А дівчинка з кісками Гайдамаці точно не байдужа.
— А страус?
— Страус — приблудний, — про це Льонька говорив охоче. — Один фермер із тамтого села, — він махнув рукою кудись у бік, — вирішив страусів розводити. Одне яйце, каже, купите — два десятки курячих замінить. Кудись поїхав, десь страусів купив, а цей через кілька днів утік. Просто з загону вирвався. І до Галчиного двору приблудився. Батьки хотіли назад віддати — тікає, зараза! І головне — б’ється, як тільки щось не по його.
— Як це — не по його? — поцікавився Богдан.
— А спробуй відгадай! — Льонька роздратовано сплюнув під ноги. — Наприклад, назве його хтось куркою — все, пропав. Він кривдника наче дзьобом чує. Серед ночі може біля хати гуляти. Ну, а якщо проти Галки щось маєш — краще з міста тікай. Тільки м’яч футбольний його й заспокоює. Кажуть, Галка сама до цього додумалася. Тепер ось Футболом прозвали. Тільки він не Галчин.
— А чий?
— Нічий. Просто Галка його біля курника в дворі годує. Ну, ще він вештається за нею. Правда, може й сам гуляти, тільки не часто. Тому, коли бачиш Галку, Футбол десь поруч. Він у неї типу собаки-охоронця. А коли страуса побачиш — Галка так само зазвичай недалеко. Добре, що ми тільки про дівчисько і пташисько товчемо? Пора й познайомитися.
— Правильно! — погодився Данило.
— Отож, — поважно кивнув Льоньчик, — мене ви вже знаєте. Це, — кивнув на голомозого, — Валера, він же — Гоблін Два. Батька його в нас дражнять Гоблін, то й до Валерки прилипло — Гоблін Два. Нічо, не ображається. Так, ну, а це — Петько Рудий, Юрко Космонавт, теж Юрко, тільки просто, без прізвиська, ми його так і звемо — Простий, Олег Князь і Харитон — бо прізвище Харитоненко, Ігорем звати.
Друзі назвалися, потисли новим знайомим руки, і Богдан не втримався — запитав:
— А чому ви себе бандою назвали?
— А як? — щиро здивувався Валера Гоблін Два.
— Не знаю, — розгубився Бодя. — Банда» щ воно звунить якось погано. Он старий твій бандитів ловить, правильно?
— А, — відмахнувся Валера. — Аби ж справді бандитів. Тут у нас тихо, спокійно, нічого не відбувається. Не те, що у вас. Ви ж із Києва?
— З Києва. І це ж класно, що в містечку нічого лихого нема! Радіти треба! — вигукнув Данило.
— Кому як, — зітхнув Юрко Простий, — Тому ми й назвалися бандою.
— І наших справ, до речі, ще не докінчили, рішуче перервав їхню розмову Льонька Гайдамака.
Розділ 4
Коротенький, бо досить того, що в ньому вперше згадують про будинок з привидами
Знову напружилися Данило з Богданом. Щось у словах, а особливо — виразі обличчя місцевого ватажка друзям не сподобалося. Точно щось капосне надумав. Не може ж він їх просто так відпустити.
— Хіба в нас є якісь справи? — обережно запитав Данько.
— Аякже! Увесь берег річки в межах міста — наша територія. Хочете вільно заходити на неї — треба або кожну першу рибину віддавати, або заслужити.
— Це як — заслужити? — зацікавився Богдан.
— Дуже просто. Так кожного з нас у банду приймали, — мовив Юрко Космонавт.
— Досить уже загадок! — вигукнув Богдан. — По ділу кажіть.
— То й говоримо по ділу, — набундючився Гайдамака — Коротше: є в нас тут такий собі будинок. Старий панський маєток, нам у школі розповідали. Він уже років двадцять як нікому не потрібен. Стоїть собі, людей лякає.
— Чим це лякає? — спитав Данько.
