Бухтик з тихого затону - Володимир Григорович Рутковський
Кiлька разiв Сергiйко намагався заговорити до неї i не насмiлювався, бо Оля щоразу проходила повз нього з таким виглядом, нiби це був не Сергiйко Микитюк, учень п'ятого класу i чемпiон школи з плавання, а так… якесь порожнє мiсце.
Не було й дня, щоб Сергiйко годину, а то й двi не просиджував на лавцi, що стояла навпроти вiкон Олиної палати. Проте дiвчинка i на те не звертала нiякої уваги.
Врештi, Сергiйко зважився на останнiй вiдчайдушний крок. Вiн вирiшив написати записку. «Олю, не треба так сумувати, — мовилося в нiй. — Адже навколо стiльки друзiв, котрi кожної хвилини готовi прийти тобi на допомогу…»
I пiдписав:
«Той, хто сидить навпроти».
Записку цю вiн нишком поклав до кишенi Олиної курточки, що разом з iншими висiла в роздягальнi.
На обiд Сергiйко прийшов чи не найпершим. Довго їв борщ, потiм друге, ще довше пив компот. I все спостерiгав за дверима, в яких мала от-от з'явитися Оля. Вiн навiть не завважив, як Вiтько Капустiн пiдсипав до його компоту дрiбку солi.
Сергiйко чекав вiдповiдi.
Та вiдповiдi вiн так i не дочекався. Оля на обiд не прийшла. Не з'явилася вона i на вечерю.
Давно на душi у Сергiйка не було так тяжко, як того дня. Навiть безжурний Вiтько Капустiн — i той запiдозрив щось недобре.
— Що з тобою? — запитав вiн винуватим голосом. — Образився на мене, еге ж?
— Чому це я маю на тебе ображатися?
— Бо я тобi в компот солi пiдсипав.
— Солi? — здивувався Сергiйко. Вiн i не помiтив, що компот був пiдсоленим.
Вiтько трохи подумав i запропонував:
— Можеш i менi насипати. Можеш цiлу столову ложку сипонути.
— Не хочу.
Та вiд Вiтька вiдступитися було не так легко.
— Сiрий, ти не хочеш прийти сьогоднi увечерi на заняття нашого драмгуртка? — запитав вiн. — Сьогоднi ми обиратимемо старосту.
— Не хочу, — вiдрiзав Сергiйко. — Вiдчепись.
Вiтько нарештi образився i вiдчепився. А Сергiйко усiвся на пiдвiконня в коридорi i почав нишком спостерiгати за дверима тiєї палати, де мешкала Оля з подругами.
Кiлька разiв повз нього квапливо проходила тьотя Клава. I щоразу вона зникала за дверима iзолятора, котрий знаходився одразу за Олиною палатою.
А потiм до iзолятора зайшов їхнiй лiкар Микола Володимирович. Вiн завжди любив порозмовляти, посмiятися, а тут лише мигцем поглянув у бiк Сергiйка i вiдвернувся. Одразу було видно, що Миколу Володимировича щось непокоїло.
Проте Сергiйко менш за все звертав увагу на iзолятор. Його цiкавили лише дверi Олиної палати. Але, як на зло, звiдтiля нiхто не виходив.
Тодi вiн перебрався надвiр i зайняв своє звичне мiсце на лавцi.
Врятувати людину
Олю довелося тимчасово перевести до iзолятора.
Вона навiть не звертала уваги, що дiється навколо неї. Вiдсутнiм поглядом дивилася на всiх i мовчала. Лише мiцно стискувала в руках останню татову iграшку. I цей її стан тривожив лiкарiв чи не найбiльше.
— Олю, можеш покласти iграшку на свою тумбочку, — запропонував Микола Володимирович. — Нiкуди вона не подiнеться.
У вiдповiдь Оля лише похитала головою. Напевно, вона дуже дорожила цiєю iграшкою, коли нi на хвильку не хотiла розлучатися з нею.
Микола Володимирович погладив м'яку мордочку iграшки i зауважив:
— Нiколи ще такої не бачив. Як її звати?
— Бухтиком, — вiдповiла Оля, i її очi потеплiшали.
Микола Володимирович вiдiйшов до вiкна.
На лавцi перед спальним корпусом сидiв Сергiйко Микитюк з шостої палати. Той самий, що годину тому зустрiвся в коридорi. Сергiйко не вiдривав погляду вiд вiкна тiєї палати, в котрiй ще вчора мешкала Оля.
Так, хвороба дiвчинки тривожила не лише лiкаря.
На землю вже спадали сутiнки, а Олi все ще не було видно нiде.
I тодi Сергiйко додумався ось до чого.
Перед вiкнами спалень височiв розлогий клен. I коли на нього вилiзти, то можна побачити, що дiється в Олинiй палатi. Звiсно, пiдглядати — завжди соромно, проте iншого виходу Сергiйко просто не бачив.
За столом, тiсно притиснувшись одна до одної, сидiло кiлька дiвчаток. Вони про щось тихо розмовляли. Обличчя в них були стривоженi.
Олi мiж ними не було.
«Куди вона могла щезнути? — подумав Сергiйко. — Невже її повезли додому? Але коли?»
Вiн збирався вже злiзти на землю. Проте зовсiм випадково поглянув на сусiднє вiкно — i прикипiв до гiлки.
Боком до нього сидiла тьотя Клава. її обличчя, завжди строге, цього разу мало такий вигляд, нiби вона от-от збирається заплакати. В протилежному кутку iзолятора стояв Микола Володимирович i спiшно готував шприц для уколу.
А в лiжку, пiд самим вiкном, лежала Оля. її повiки були заплющенi. Дiвчинка дихала так уривчасто i часто, нiби їй не вистачало повiтря.
Сергiйко повiльно сповз з дерева i знову опустився на лавку.
Ось воно що. Виявляється, Олi зле. Дуже, дуже зле…
Вiд клубу до спалень долинав бадьорий смiх i музика. Весело переморгувалися над головою першi зiрки. Десь далеко, начебто в iншiй країнi, пролунав життєрадiсний голос електрички… А поруч, всього за кiлька крокiв, мучиться найкраща дiвчинка в свiтi. I як їй допомогти — невiдомо.
— Будь ласка, трохи посунься, — зненацька почувся над Сергiйком чийсь втомлений голос. Поруч сiв санаторний лiкар Микола Володимирович. Кiлька хвилин вiн мовчки дивився на мiсяць, що повiльно пiднiмався над лiсом, на вiкна санаторiю, за якими вже загоралися вогники. Врештi перевiв погляд на Сергiйка i запитав:
— Ти давно знаєш Олю?
— Нi, — чесно визнав Сергiйко. — А що з нею?
— От про це я з тобою i хотiв би поговорити. Давай-но разом їй допомагати. Я, здається, дещо вже придумав…
В палату Сергiйко влетiв за кiлька хвилин до вiдбою.
— I де це тебе носить? — одразу ж напосiвся на товариша Вiтько Капустiн. I тут же, не чекаючи вiдповiдi, врочисто повiдомив, що його майже одноголосно обрали старостою драматичного гуртка. При голосуваннi утримався лише Васько Миколаєнко, що з дванадцятої палати. Не iнакше, самому закортiло стати старостою… А ще вони вирiшили поставити казку, яку колись написав Олександр Сергiйович Пушкiн. Називається вона «Казка про попа i про наймита його Балду».
— Я, мабуть, вiзьму собi роль наймита Балди, — сказав Вiтько. — А Васько виконуватиме роль попа… — I Вiтько аж заходився вiд смiху. — Знаєш, що робить Балда
