Я вмію стрибати через калюжі - Алан Маршалл
Непомітно для мене самого в моїй душі відбувалася переоцінка цінностей. Якщо раніше я відчував цілком природну повагу до хлопців, що мало не весь вільний час віддавали книжкам, то тепер захоплювався тільки тими, хто відзначався фізичною силою. Футболісти, боксери, велогонщики викликали в мене куди більший захват, ніж, скажімо, винахідники і вчені. Я шукав товариства найвідчайдушніших шибайголів, та й сам на словах зробився неабияким забіякою.
— Не я буду, як не затоплю тобі в пику після уроків, Теде, от побачиш.
Я пересипав свою мову погрозами, але здійснювати їх не поспішав. Я просто не міг ударити першим і тільки відповідав на удар.
Будь-який вияв жорстокості був мені гидкий. Побачивши, бувало, як хтось б’є коня чи собаку, я повертався додому страшенно пригнічений, обіймав Мег і з хвилину сидів, пригорнувши її до себе. Помалу мені легшало на серці: я думав, що моєї собаки не спіткає ніяке лихо.
Я дуже любив тварин і птахів. Політ птаха діяв на мене, як музика. Мене мало не до сліз розчулював біг собаки, а коли я бачив, як кінь скаче галопом, то аж тремтів од незбагненного хвилювання.
Я не розумів тоді, що, захоплюючись будь-яким проявом сили і спритності, я немовби компенсував свою власну нездатність до таких дій.
Разом з Джо Кармайклом ми полювали в хащах і на пасовиськах на кролів та зайців, і, коли собаки, було, сполохають зайця й кинуться за ним, я з насолодою стежив, як легко мчать, майже летять мисливські пси.
Вечорами я забирався в хащі й дихав там пахощами землі й дерев. Серед папороті й моху я ставав навколішки й припадав обличчям до землі, бо мені хотілося пальцями відчути її, обмацував грудочки, й піщинки, й тонюсінькі корінчики. Я роздивлявся на неї, мов на якесь чудо, й мені навіть починало здаватися, що я тримаю голову надто високо над землею і тому не можу по-справжньому натішитися травою, польовими квітами, мохом і камінцями на стежці. Мені хотілося бігати по-собачому, носом до землі, щоб не пропустити жодного запаху, жодного з чудес світу, які прибирали вигляд камінця чи билинки.
Поповзом я прокладав у траві тунелі до краю болота, роблячи щоразу нові відкриття, або лежав долілиць, притиснувшись обличчям до ніжних, схожих на кулачки немовляти, пагінців папороті, які щойно проросли з родючого мороку землі. Які ніжні вони були, які лагідні й приязні! Я опускав голову й торкався їх щокою.
Але я почував себе скутим, обмеженим у своїх пошуках чудесного одкровення, яке пояснило б і вгамувало голод, що мучив мене. І я поринав у світ мрій, у якому міг мандрувати вільно, не обтяжений своїм неслухняним тілом.
Після вечірнього чаю, перше ніж приходив час лягати спати, в тій сповненій таємничого чекання темряві, коли жаби на болоті заводили свої пісні й перший опосум визирав з дупла, я виходив до хвіртки й довго стояв, дивлячись між штахетинами на нерухомі на тлі неба хащі по той бік дороги й на гору Тураллу, чітко окреслену сяйвом місяця, що ще ховався за її вершиною. Цю пору доби я любив найбільше.
Прислухаючись до кумкання жаб, до крику сови чи цвірчання опосума, я подумки розпочинав свій біг по нічних просторах. Я мчав могутніми стрибками на всіх чотирьох, носом до землі, винюхуючи сліди кроля чи кенгуру. Не знаю, ким я був у ці хвилини — динго чи звичайним собакою, що живе собі на самоті в хащах, — але я не відділяв себе від цих хащів, жив з ними одним життям, і все, що вони могли дати, було моє.
У цій втечі від дійсності — від свого каліцтва — найбільша швидкість не втомлювала мене, найдовші стрибки не вимагали зусиль, і кожен рух мій відзначався тією легкістю й красою, які я помічав у здорових людей, у собак і коней.
Коли я був собакою, що мчить нічним простором удалину, я не знав напруження, виснаження, болючих падінь. Я линув крізь хащі носом до встеленої листям землі, переслідував кенгуру, повторюючи їхні рухи, хапаючи їх у стрибку, я перелітав через струмки й повалені дерева, вискакуючи з темряви на місячне світло й знову зникаючи в темряві, і всі м’язи напружувалися в моєму невтомному тілі, сповненому потужної, радісної енергії.
Я не уявляв собі, що здорові люди можуть зазнавати втоми. Мені здавалося, що стомлюються тільки ті, хто ходить на милицях. Адже тільки милиці заважали мені пробігти весь шлях до школи без зупинки, тільки через них серце моє починало болісно калатати, коли я сходив на горб, і мені доводилося прихилятися до дерева й відхекуватись у той час, як хлопці йшли собі далі. Але я не відчував ненависті до своїх милиць. Такого почуття я не мав. Коли я мріяв, милиць просто не існувало, але повертався я до них без гіркоти.
В цей період, коли я звикав до свого каліцтва, обидва світи, в яких я жив, були мені однаково приємні. Вони доповнювали один одного. Світ дійсності гартував мене; в світі мрій я випробовував свій гарт.
15
Фредді Гок бігав, бився, вилазив на дерева й стріляв з рогачки краще за всіх хлопців у школі. Він був чемпіоном з гри в скляні кульки й міг закинути сигаретну картку, як ніхто, далеко. Вдача в нього була спокійна, він ніколи не вихвалявся, і я відчував до нього щиру приязнь. Він збирав сигаретні картки, і йому бракувало тільки одної, щоб мати повний набір серії «Зброя Британської імперії».
Свою колекцію він зберігав у бляшанці з-під тютюну. Щодня я спостерігав, як він виймає пачку маленьких карток, слинить великий палець і перелічує їх. Щоразу виявлялося, що тих карток — сорок дев’ять.
Мені дуже хотілося знайти для нього ту, якої бракувало, і в кожного стрічного я запитував: «У вас часом немає сигаретних карток?» — та все марно.
Коли я вже вирішив був, що це — найрідкісніша картка в світі, вершник, що проїздив повз наші ворота, вислухавши моє запитання, вийняв її із сигаретної коробки й віддав мені.
Спершу я не повірив власним очам. Але сумнівів бути не могло: вона мала номер тридцять
