Домбі і син - Чарльз Діккенс

Містер Морфін, кароокий старий парубок зі шпакуватими базами й волоссям, був, може, єдиним у фірмі, — опріч її хазяїна, звісно, — хто глибоко й щиро переживав нещастя, яке впало на неї. Багато років він з належною пошаною ставився до містера Домбі, але ніколи не приховував своїх власних поглядів, не підлещувався до хазяїна й не підігрував його пристрастям собі на пожиток. Йому, отже, не було чого мститися за самоприниження; в нім не було пружин, що, довгий час стискувані, мали б тепер випростатись. Він працював з ранку до вечора, намагаючись розплутати складні рахунки торговельного дому, завжди готовий з’ясувати те, що потребувало з’ясування, часто сидів до ночі в своїй кімнатці, вивчаючи справи, щоб позбавити містера Домбі прикрої потреби самому заглядати в папери, а тоді їхав додому, в Іслінгтон, де перед сном заспокоював душу щонайжурнішими, найбезнадійнішими звуками, які видобував із своєї віолончелі.

Одного разу, коли він отак відводив душу з допомогою цієї мелодійної воркотухи і, після особливо тяжкого дня, випилював собі розраду із якнайглибших нот, ввійшла хазяйка квартири (що, на щастя, була глуха і під час оцих музичних вправ відчувала лиш дивне дудніння в костях) сповістити про прихід якоїсь дами.

— В жалобі, — додала вона.

Віолончель тут же вмовкла, і музикант, вельми ніжно та обережно поклавши її на канапу, дав знак покликати гостю. Сам же вийшов назустріч і на сходах спіткався з Гаррієт Турбот.

— Ви сама? — мовив містер Морфін. — І Джон був тут вранці! Чи не скоїлось чогось? Але ні, бачу, — додав він, — обличчя ваше каже щось зовсім інше.

— Боюсь, те «щось», яке ви бачите, — дуже егоїстичне, — відповіла вона.

— Воно дуже приємне, — відказав він, — а якщо й егоїстичне, то це теж новина, на яку варто подивитися. Тільки я в це не вірю.

Тим часом він підсунув їй стільця й сів навпроти, — віолончель зручно вмостилася на канапі між ними.

— Ви не будете дивуватись, що я прийшла сама і що Джон не попередив вас про мій прихід, — сказала Гаррієт, — коли я розповім, чому я прийшла. І в це ви повірите. Розповісти?

— Це буде найкраще, що можна зробити.

— А ви не зайняті?

Він показав на віолончель, вмощену на канапі, і сказав:

— Був зайнятий — цілий день. Ось мій свідок. Я їй звіряв всі свої прикрощі. Хотів би я, щоб ті прикрощі були тільки мої.

— Фірмі прийшов кінець? — серйозно спитала Гаррієт

— Повний і остаточний.

— І вона вже ніколи не підніметься?

— Ніколи.

Ясний вираз на її обличчі не затьмарився, коли вона самими губами повторила: «ніколи». Він, здається, помітив це не без подиву і сказав знову:

— Ніколи. Пригадуєте, що я вам казав? Переконати його було годі, годі врезонювати; інколи навіть підступитися було годі. Сталося найгірше — фірма впала, і їй вже не встати ніколи.

— А містер Домбі — сам він теж розорився?

— Розорився.

— Йому ж лишились якісь гроші? Невже нічого?

Якась загарливість у її голосі, щось майже радісне в її очах дивували його чимраз більше і, здається, розчаровували, вносячи дисонанс у його власні почуття. Барабанячи пальцями по столі, він задумано дивився на гостю, похитуючи головою, і врешті сказав:

— Точних розмірів капіталів містера Домбі я не знаю, та хоч вони, без сумніву, чималі, борги в нього величезні. Він — людина високопорядна і чесна. Кожен на його місці міг би врятуватися — і не один так і зробив би, — уклавши угоди з кредиторами таким чином, щоб ледь-ледь, дуже неістотно їхні збитки побільшити, заощадивши дещо собі на життя. Та він вирішив сплатити все, що може, до останнього фартинга. Він сам каже, що готов розквитатися з усіма, чи майже з усіма боргами, так що великих збитків не понесе ніхто. Ах, міс Гаррієт, не зашкодило б нам згадувати іноді, що вади — це ті ж чесноти, тільки збільшені багатократно! Це й потверджує його гордість.

Вона слухала спокійно і не зовсім уважно, — здавалося, її клопотали якісь власні думки. Коли він замовк, вона раптом спитала:

— Ви давно його бачили?

— Його ніхто не бачить. Коли перебіг справ вимагає його присутності, він виходить з дому, але потім знову повертається до себе, зачиняється й не хоче нікого бачити. Він написав мені листа, де аж надто високо оцінив колишню нашу співпрацю й попрощався зі мною. Я не хотів би докучати йому зараз, тим більше, що й за кращих часів не дуже-то спілкувався, але спроби такі робив. І писав йому, і ходив до нього, просив прийняти. Надаремно.

Він вдивлявся в її обличчя — немов з надією побачити в ньому трохи більше співчуття, ніж досі, — і говорив переконливо, з душею, наче щоб справити на неї глибше враження, та жодних змін не зауважив.

— Але, міс Гаррієт, — мовив він з розчарованим виглядом, — все це зовсім не до речі. Ви приїхали не за тим, щоб слухати це. У вас на думці якась інша, приємніша тема. Поділіться ж нею зі мною, і будемо говорити більш-менш на рівних.

— Ні, тема ця ж самісінька, — зі щирим здивуванням відповіла Гаррієт. — Та й чому мало б бути інакше? Хіба не природно, що ми з Джоном останнім часом чимало говорили й думали про це? Містер Домбі, в якого він служив стільки років, — ви знаєте, на яких умовах, — тепер, як кажете, зубожів; а ми — ледь що не багачі!

Шляхетне, відкрите обличчя, яким воно завжди було, — миле обличчя, яке так подобалося кароокому парубкові, містеру Морфіну, відколи він його вперше побачив, тепер, опромінене радощами, здалося йому не таким принадним, як колись.

— Мені не треба пояснювати вам, — сказала Гаррієт, кидаючи погляд на своє жалобне вбрання, — через що змінилося наше матеріальне становище. Ви знаєте, що наш брат Джеймс, після того страшного випадку, не залишив заповіту і не мав інших родичів, крім нас.

Обличчя