Муравлик Ферда - Ондржей Секора
— Пора! — тихо скомандував ватажок мурашок-злодіїв.
Йому здалося, ніби Ферда й Куриголоско заснули так міцно, що їх і гарматний постріл не збудить. На команду ватажка всі повиходили із схованок і кинулись до лялечок. Кожен схопив по одній і...
Трах! Бах! Усі як один попадали, бо лялечки були прив’язані до каната.
— Кидайте їх, тут якийсь підступ! — крикнув ватажок. — Додому!
Він хотів був пустити свою лялечку й тікати. Ні, мурашечко, думаєш, що так ми тебе й пустимо! Тепер залишишся приліплений!
— Поможіть! — репетував переляканий ватажок.
— Поможіть! — кричали інші приліплені злодії, аж чути було в їхньому мурашнику.
Кожен би злякався, якби почув щось таке, але в мурашнику злодіїв зраділи.
— Чудово! Наші друзі знайшли таку силу лялечок, що нас кличуть на допомогу, бо самі не здужають їх принести.
І побігли на поміч. Не дали приліпленим мурашкам навіть слова сказати.
— Знаємо, знаємо, що робити, — кричали вони й хапали лялечки, щоб допомогти їх віднести до свого мурашника.
Та горенько! Лялечки їх приклеювали й не відпускали. Тепер і нові мурашки кричали: «Поможіть!» Кликали нових товаришів, і ті теж ліпилися. У Ферди за мить на канаті (слово честі, не брешу) було понад п’ятдесят мурашок.
— А тепер гайда до нашого мурашника! — закричав їм Ферда.
Злодії пручалися, але Ферда тягнув їх щосили, й скоро вся процесія була в мурашнику.
— Ура! — закричали наші, коли їх побачили. — Ми врятовані! Ось ведуть нам бранців, і ми зможемо обмінятися!
І мали рацію. За бранців муравлики дістануть назад свої лялечки. Одного мурашку під душем вони одліпили від інших, а решту — скільки це їх було? — ага, сорок дев’ять, одвели до в’язниці.
— Ти підеш, — сказали тому одліпленому, — до себе в мурашник і скажеш там: якщо ваш мурашник не поверне нам усі вкрадені лялечки та ще не заплатить хоча б двадцять своїх лялечок на штраф, то бранці залишаться у в’язниці. Ми покараємо їх — позавиваємо їм вусики.
Щоб ви знали, завиті вусики — найбільший сором для мурашки. З ними вони б до смерті на вулицю не показалися.
— Тож іди, а завтра принеси нам відповідь! Біжи, бо скоро вечір, а ми замикаємось і йдемо спати.
ПРО СТАРУ КОРОЛЕВУ
Рано-вранці весь мурашник прокинувся від грюкоту у ворота. Відчинили мурашки й побачили, що надворі стоїть тихий, незвичайний натовп: загін носіїв з лялечками, а перед ними — чи можна повірити власним очам? — власною особою королева чужих мурашок.
Велична постать королеви була в королівських шатах з довгим шлейфом, на шиї сяяло намисто з уламків надкрилля найкрасивіших жуків, а на голові — корона з кольорової луски метеликових крилець. Обабіч королеви стояли покоївки. Підтримували її. Стара була сердешна королева, ледве стояла, й ноги в неї підламувалися.
— Прийшла я до вас просити ласки для своїх підданих, — сказала вона тремтячим голосом. — Ми повернемо вам ваші лялечки. Ось вони. Але штраф заплатити ми не можемо.
— Е, ні! Це ми ще подивимось! Так дешево ви не відбудетесь! — вигукнув Трумбелінек.
Однак його одразу ж спинили:
— Хіба ти не знаєш, що мусиш мовчати, коли говорить королева?
— Справді, ми не можемо вам дати на штраф наших двадцять лялечок, як ви зажадали. Просто тому, що у нас їх немає, — говорила королева майже пошепки.
— Ой лишенько тяжке. Я вже стара, не можу нести яєчка, й тому в нас зовсім не родяться нові мурашки. Мурашник наш руйнується, нам потрібні мулярі. Ми голодуємо, нам потрібні мисливці. Єдина наша надія — це дві лялечки, які ще в нас лишилися. Сподіваємось, що з них народяться нові королеви,— промовила вона з ніжністю.
— Тоді ми будемо врятовані, — додала королева тихо із замріяними очима. — Нові королеви почнуть нести яєчка, в мурашнику знову будуть дітки й лялечки, а з них уже народяться нові мурашки. Не гнівайтесь, що ми хотіли вкрасти у вас кілька лялечок. Не було в нас іншого порятунку. Ми хотіли допомогти нашому мурашнику.
Тут від слабості вона заточилася, й хтось із слуг швиденько приніс їй стільчика. Королева сіла на стільчика з соромливою усмішкою.
Нянечки з Фердиного мурашника втирали сльози, так вони розчулилися, а Трумбелінек голосно шморгав носом.
— То ви нам, королево, повертаєте всі наші лялечки й хочете, щоб ми вам повернули ваших полонених? — спитав Ферда, що єдиний тримався спокійно.
— Авжеж, повернемо, — сумно прошепотіла королева, затуляючи рукою очі.
— А знаєте, що ми зробимо? — промовив до неї Ферда. — Ми вам допоможемо. Трумбелінку, перелічи лялечки, які нам повернуть, чи всі тут є, а ти, Куриголоску, виводь полонених! — наказав він.
Мурашник схвально загув.
— Звичайно, допоможемо! — кричали всі.
Чужа королева не могла цьому повірити й тільки збентежено всміхалася.
За мить прийшов Куриголоско з полоненими. Вони вже всі були одліплені й умиті. Тільки Трумбелінек ще не впорався зі своєю лічбою. Раз у нього вийшло сорок три, вдруге — п’ятдесят, а втретє — сорок дев’ять з половиною. Тож довелося взятися до цього Куриголоскові.
— П’ятдесят сім, — сказав він високим голосом, і це було правильно.
Лялечок швидко віднесли в спочивальню.
— Ми вас проведемо й усе вам полагодимо! — заспокійливо сказав Ферда.
Королеву посадили на ноші й пішли з нею великим почтом до її мурашника.
І при цій великій метушні ніхто не помітив, чи видно в деяких повернених лялечок крила.
І, мабуть, це було добре. Може, якби всі позбігалися до лялечок, знову сталося б щось лихе.
ЯК ТРУМБЕЛІНЕК ЛІТАВ У ПОВІТРІ
Чужий мурашник був справді занедбаний. Наші мурашки цього й сподівались. Дорогою вони збирали кожну трісочку, кожен придатний камінчик. Скоро їхній почет наїжився назбираним добром, як гусеничка волосинками.
Взялися до праці, аж загуло. Ферда командував мулярами, й вони не тільки ходи полагодили, а й побудували для малечі та молодих мурашок гімнастичні зали, а в проходиках, що йшли згори, поробили гірки-ковзанки, по яких усі могли з’їжджати. Куриголоско повів мисливців на полювання й скоро
