Я вмію стрибати через калюжі - Алан Маршалл
Батько відійшов од мене і, наблизившись до коня, провів рукою по його тремтячій спині.
— Тихо, тихо, красунчику, — сказав він лагідним голосом, і за мить жеребець заспокоївся і, повернувши голову, подивився на нього. — А цьому поглядові вірити не можна, — додав батько. — Коли я вперше запрягатиму його, обов’язково стриножу.
— Тату, а мені можна буде з тобою поїхати, коли ти запряжеш його у воза? — спитав я.
— А чого ж, — повагом відповів він, набиваючи люльку. — Ти б і допоміг мені — потримав би віжки. Так, і для тебе діло знайшлося б, але… — тут він притис тютюн великим пальцем, — спершу, мабуть, я все ж таки два-три рази проїдуся сам. Недалеко — просто, щоб перевірити, як він поведеться. А ти дивитимешся тим часом збоку, й коли я проїздитиму повз тебе, казатимеш, як він біжить. Про це я тебе часто проситиму — щоб ти казав, якої ти думки про коня. Ти на них добре знаєшся. Як на мене, то, їй-бо, краще за всіх.
— Авжеж, я дивитимусь і казатиму тобі! — вигукнув я, переймаючись величезним бажанням допомагати батькові. — Я дивитимуся на його ноги знаєш як! І за ходою стежитиму, і за всім. Я це залюбки, тату!
— Я знав, що ти погодишся, — сказав він, запалюючи люльку. — Я радий, що мені дістався такий син.
— А де ти мене дістав, тату? — спитав я, прагнучи продовжити цю дружню розмову.
— Твоя мати носила тебе під серцем, а потім ти народився, — пояснив батько. — Вона каже, що ти розквітав у неї під серцем, як квітка.
— Народився — як кошенята в Чорнявки?
— Еге ж.
— Знаєш, мені це якось гидко…
— Так… — Він помовчав, дивлячись крізь двері стайні на зелені хащі, а тоді сказав: — Коли я вперше дізнався про це, мені теж було гидко, та потім я зрозумів, що нічого поганого в цьому нема. Згадай, як лошатко біжить поряд із своєю матір’ю і тулиться до неї на ходу… Та ще й підштовхує її. — Він притулився плечем до стовпа, показуючи, як це буває. — Тож, перше ніж лошатко народилося, мати носила його в собі. А потім воно вистрибує навколо неї, наче проситься назад. Як на мене, все це дуже гарно. Краще, ніж якби тебе хтось просто приніс і віддав матері. Якщо поміркувати, все це дуже добре придумано.
— А таки добре, — погодився я, тут-таки змінивши свою думку. — Я люблю лошаток.
Мені раптом сподобалося, що кобили носять своїх лошаток у собі.
— Я б не хотів, щоб мене хтось просто приніс, — сказав я.
— Авжеж, — сказав батько. — Я б теж не хотів.
12
Батько вивіз мене на подвір’я й сказав, щоб я посидів і подивився, як він маститиме бричку.
— Ти знаєш, що в суботу буде пікнік? — спитав він, підпираючи вісь домкратом.
— Пікнік? — вигукнув я, враз перейнявшись радісним збудженням — ішлося-бо про щорічне шкільне свято. — А ми поїдемо?
— Авжеж.
Та раптом я скривився — таке болісне було розчарування.
— Але ж я не можу бігати, — сказав я.
— Так, — коротко підтвердив батько. Він рвучко крутнув підняте колесо й якусь мить дивився, як воно крутиться. — Але це не має значення.
Та я знав, що це має велике значення. Батько не раз казав, що я повинен стати добрим бігуном і перемагати в усіх змаганнях, як колись перемагав він. Але тепер я не бігатиму, доки не видужаю, — а до пікніка, звісно, видужати не встигну.
Доти я був найменшим і наймолодшим учасником змагань з бігу на нашому щорічному шкільному святі, й судді все робили, щоб допомогти мені прийти до фінішу раніше від моїх більших і старших суперників. Мене завжди ставили ближче до фінішу, хоч я, власне, і не потребував цієї пільги, бо чудово бігав, коли від мене цього не вимагали. Але я ще жодного разу не перемагав, дарма що всі судді вболівали за мене.
Батько щоразу записував мене на змагання, не сумніваючись в успіху. Напередодні торішнього пікніка, коли я ще бігав, як усі, він до найменших подробиць розтлумачив мені, що я маю робити, коли суддя вистрелить з пістолета. Я так енергійно підтакував йому, що за сніданком він оголосив:
— Сьогодні Алан прийде перший.
Я сприйняв ці слова як незаперечну істину. Якщо тато сказав, що я прийду перший, — то так воно й буде. Так і тільки так! Після сніданку до самого від’їзду я стояв коло воріт, сповіщаючи про свою неминучу перемогу всіх, хто проїздив повз наш будинок.
Пікнік відбувався на березі річки Туралли, за три милі від нас, і торік тато повіз нас туди на бричці. Я сидів з батьками попереду, а Мері й Джейн — позаду, обличчям одна до одної.
Фермери й скотарі, що з’їжджалися на свято, користалися з цієї нагоди, щоб похизуватися швидкістю й силою своїх коней, і впродовж усіх трьох миль колеса екіпажів шалено крутилися, камінці розліталися з-під копит, а чоловіки перегукувалися, викликаючи один одного на змагання.
До річки вело шосе, а попід ним тяглася полем колія, вторована тими, хто дбав про своїх коней. У пухкому грунті чорніли три глибокі борозни — дві зовнішні від коліс і середня, ширша, вибита кінськими копитами. Колія ця обминала пні, огинала ставки і в’юнилася між деревами, аж доки, дійшовши до глибокої канави, з’єднувалась із шосе. А втім, ненадовго. Тільки-но перешкода лишалася позаду, колія знову виникала в траві й звивалася далі, аж до вершини горба на обрії.
Батько завжди їздив цією вибоїстою колією, і бричка приємно погойдувалася й підскакувала, коли він «підбадьорював» Принца батогом.
Про нашого Принца — горбоносого гнідого жеребця — батько казав, що він прудкий, як чорт. У нього була сягниста хода, широкі копита, і він часто засікався — задні підкови в нього брязкали об передні.
Мені подобався цей брязкіт, так само, як подобалося рипіння моїх чобітків. Чоботи «на рипах» свідчили про те, що я дорослий, а брязкіт Принцових підків свідчив про те, що він добрий рисак. Батькові, однак, ця Принцова повадка не подобалась, і щоб відучити коня від цього, він навіть поставив йому на передні копита важчі підкови.
Коли Принц завертав на
