Альфонс Цiттербаке - Герхард Хольц-Баумерт
I я розлютився.
-- А як менi збирати макулатуру, коли на сходах сидить лев i не пускає? Нiколи не щастить менi!
Довелося-таки менi повести нагору двiрника та ще одного чоловiка, щоб показати їм лева. Двiрник узяв iз собою лопату, а той чоловiк -дрючка. Я здогадався взяти з собою кульок iз кiстками. Кину їх левовi, вiдверну його увагу, а сам утечу.
Раптом у дверях будинку з'явився професор. Двiрник -- до нього.
-- Пане професоре, -- сказав вiн. -- Цей хлопець запевняє, що пiд вашими дверима сидить лев.
Професор заперечливо похитав головою:
-- То не лев, а гiєна.
Всi навколо захвилювались, а я голосно сказав:
-- Бачите, я сказав правду.
Петер прошепотiв менi на вухо:
-- Ти сказав неправду. Гiєна не лев. Не лови гав на уроках бiологiї...
А чоловiк iз дрючком сказав професоровi:
-- Чому ж ви пускаєте гiєну на сходи? Ось хлопцевi довелося лiзти у вiкно.
Професор нiчого не зрозумiв:
-- У вiкно? Пускаю гiєну?
I раптом професор страшенно зареготав. Вiн аж трусився вiд смiху. Тодi скинув окуляри i протер їх, бо на очах у нього виступили сльози.
-- Нiчого смiятися, -- зауважив я. -- Гiєна теж небезпечна, вона кусається.
-- Нi, ха-ха-ха... Нi, ця гiєна... ха-ха-ха... -- реготав професор, хапаючися за живiт, мабуть, вiд смiху в нього болiло всерединi.
-- Вона вже не кусається. Це опудало! Його з'їла мiль, i я виставив на сходи, гадав, ти вiзьмеш його.
I всi зареготали, та так голосно, що прибiг полiцейський з'ясувати, що тут дiється.
-- Нiчого не сталося, -- сказав двiрник i пирснув зо смiху. -Просто цей хлопчина злякався опудала гiєни i вискочив у вiкно.
Тим часом позбирав я свiй папiр i вiднiс до вiзка.
Отаке буває, коли дуже стараєшся.
Наступного тижня ми вивчали з бiологiї тваринний свiт Африки. Коли вчитель згадав про гiєн, Бруно пiдняв руку i сказав:
-- Хай Цiттербаке розповiсть, як вiн полював на гiєн!
Весь клас закихкотiв, а я зашарiвся. Завтра ми знову збираємо макулатуру. I хто його знає, що я ще накою.
Що сталося зi мною в трамваї
Якось я вирiшив поїхати до тiтки Зiгрiд. Коли я прийшов на трамвайну зупинку, там нiкого не було. Поступово людей ставало все бiльше й бiльше. А коли з-за рогу з'явився трамвай, людей було вже стiльки, що я не мiг їх порахувати. Трамвай зупинився, i тут почалися мої пригоди. Один лiтнiй чоловiк сказав iншому:
-- Поглянь на цього хлопця. Не знає, чого хоче: шастав то вперед, то назад.
Я почув це i злякався. Чому дорослi кажуть таке про мене? Я ж перший прийшов сюди. Ступив назад i -- просто на ногу жiнцi. Як вона лаялася! Тодi я протиснувся далi назад, став i подумав собi: ви ще побачите, який я ввiчливий. I став зовсiм позаду. Всi сiли. Коли ж я хотiв ускочити в дверi, водiй гукнув:
-- От лобуряка! Прибiгає в останню мить, та ще й стрибав, хоче поламати ноги!
I трамвай поїхав без мене.
Наступний трамвай був переповнений. Цього разу я краще пильнував i став проштовхуватися вперед. Люди почали знову:
-- Таке мале, рябе, а як штовхається!
Я тихенько вiдказав:
-- Коли не пробивався, то бурчали, а як пробиваюся, ви тiєї ж.
Говорив я дуже тихо, але дехто почув. Одна лiтня жiнка в чорному капелюсi з широкими крисами, що звисали над вухами, мов крила шулiки, не витримала i крикнула верескливим голосом:
-- Вiн ще й сперечається!
Тут я пригадав, як мама завжди мене напучує: "Альфонсе, навiть коли тебе несправедливо в чомусь звинувачують, не сперечайся, краще помовч, бо розмова -- срiбло, а мовчанка -- золото", -- i негайно замовк.
Жiнка з крилами шулiки над вухами не заспокоїлася. Вона звернулася до свого сусiди, чоловiка, що палив люльку:
-- Ну й зухвалий хлопчисько i впертий до того ж.
Чоловiк вийняв люльку з рота i сказав:
-- Але ми теж iнодi поводимося не так, як слiд.
Ззаду протискувались у вагон i так штовхнули чоловiка з люлькою, що вiн ледве втримався на ногах.
До тiтки їхати шiсть зупинок. Я мало не проїхав свою зупинку. Щоб проштовхатися до виходу, довелося добряче попрацювати лiктями. Що тiльки кричали менi навздогiн дорослi!
Я часто задумуюсь: як же треба входити в трамвай? Протискуватися вперед -- погано, тупцювати позад усiх -- теж не годиться. Ох, нелегко буває, коли тобi десять рокiв i ти нiчого не можеш сказати на свiй захист.
Iнколи менi сниться, що я водiй i мiй трамвай мчить так швидко, що пасажирам стає моторошно. I всi вони нiби нiмiють i робляться маленькi на своїх сидiннях. Вони все меншають, а я бiльшаю, зловтiшно смiюсь i лечу з ними темними, тихими вулицями.
А вам таке не сниться?
Чому в мене з рук випав тромбон
Все почалося з того, що на Новий рiк менi дозволили провiдати дiдуся й бабусю. Вони живуть у маленькому гарному мiстi. Я дуже зрадiв. Звiсно, зрадiв я не тiльки тому, що знову побачу те мiстечко, а передовсiм тому, що в дiдуся i бабусi зможу робити все, що схочу. Та коли я приїхав, усе склалося не так, як гадалось.
Якось я застав за розмовою трьох дiдусiв. Перший був мiй дiдусь. Другий i третiй -- не мої дiдусi, але я знаю їх давно. Це дiдусi Поллiх i Мюркельмайер. Вони сидiли за столом дуже сердитi i розмовляли так голосно, нiби сварились.
Дiдусь Поллiх сказав:
-- Паулю (це так звати мого дiдуся), ти мусиш це зробити, а то що подумають про нас люди?
Мiй дiдусь у вiдповiдь:
-- Фрiдрiху, повiр менi, я б охоче пiшов, але з нежиттю i хворим горлом...
А йому дiдусь Мюркельмайєр:
-- Паулю, не кидай нас у бiдi. Вже двадцять рокiв ми робимо це. А що тепер мiсто подумає про нас?
Мiй дiдусь мало не заплакав:
-- Але ж, Евальде, зрозумiй, я просто не можу!
В цю мить
