Зачароване скло - Діана Вінн Джонс

 - Я Ейдан, - сказав Ейдан. І подумав: “Він мабуть має на увазі Професора Хоупа, коли той був хлопчиком! Тож Ендрю приходив та дивився!” – А як Вас звати?

 Візитер відкусив великий шматок спаржі та відповів захрумкотівши.

 - Вибачте? – сказав Ейдан. Ні, його ім’я може бути хрускіт.

 У цей момент, з-за рогу будинку Ендрю сказав:

 - Привіт, Гроіл.

 - Пр’віт, Пр’віт! – візитер відповів збуджено, розмахуючи двома пучками спаржі на тлі слабого світла з неба. Він розмахував так само як Шон, коли той був схвильований. – Хто ти? Не звичний старий чоловік, так?

 - Ні, - сказав Ендрю. – Я Ендрю.

 - Ендрю! Ти виріс швидко! – вигукнув велетень. Він махнув жменею із спаржею у бік Ейдана. – Тоді він…?

 - Перебуває тут, - сказав Ендрю. – Як я колись. Я сподіваюся Ейдан не турбує тебе під час вечері. Мій дідусь дуже сердився на мене…

 В цей момент Ейдан нервово подивився на Ендрю, а потім на Гроіла, але Гроіл просто запхав обидва пучки спаржі до свого рота, могутньо захрумкотів, проковтнув, із звуком розблокованого дренажу , та сказав:

 - Нє, нє. – В сірому, уривчастому світлі Місяця, здавалося, що він посміхався. Після наступного, дренажного ковтка, він сказав. – Все ще вдягнений у джемпер, якого ти мені дав. Бачиш? – Він гордо потягнув щось на грудях.

 Зараз Ейдан бачив досить добре. Штука, яку Гроіл тягнув, колись мала бути джемпером, але зараз вона майже вся була у дірках, як темна нерівна майка без рукавів, дуже розтягнута на його великих грудях. Нижче він носив пов’язку на стегнах, яка колись, мабуть, була банним рушником. 

 - Тобі так не холодно? – запитав Ейдан перш ніж встиг зупинитися.

 - Іноді, - визнав Гроіл. – Зимою. – Він підібрав наступну жменю спаржі та вказав нею на Ендрю. – Він дав мені одяг, бачиш. – Він все ще вказував спаржею на Ендрю. Ейдан міг бачити великі очі, на його обличчі, які світилися, радше сумом. – Потім він виріс. Кожен зростає швидко, окрім мене. Зараз ти виглядаєш як старий чарівник. Де він?

 - Боюся, що він мертвий, - сказав Ендрю.

 Очі непевно блимнули. Потім вони звернулися до Ейдана по допомогу.

 - Що таке мертвий? – запитав Гроіл.

 Ейдан і Ендрю одночасно відповіли. Ендрю сказав:

 - Пропав назавжди.

 Ейдан сказав:

 - Більше тут немає, - та проковтнув страждання.

 - А. – Гроіл, деякий час розмірковуючи, жував спаржу. – А потім ви його з’їли? – припустив він. – Я одного з’їв пропавшу-назавжди білку. Вона мені не дуже сподобалась.

 - Е… ні, - сказав Ендрю. – Не зовсім. Скоріше як білка, перед тим як ти її з’їв. Він залишив мене тут головним. Давайте змінимо тему. Тобі подобається спаржа, яку ми тобі залишили?

 - Це? – Гроіл вискріб наступного пучка спаржі з даху та тримав його в місячному світлі. – дуже смачно. Хрустка. Трохи гірка. На смак зелена. Шпараг [23], так?

 Ейдан подумав про містера Стока та намагався не розсміятися. Гроіл посміхнувся йому. Великі пласкі зуби блиснули у місячному світлі.

 - Я чув як він кричав про неї у саду, - сказав він. – Це нове слово я знаю.

 “Отже, Гроіл ховається десь у Мелстоун Хаузі”, подумав Ейдан.

 - А що ти робиш узимку, коли холодно? – запитав він.

 - Я звиваюся униз, - сказав Гроіл. – Під матерію. Земля надає тепло.

 - А ти би хотів ще одягу? – запитав Ейдан.

 Гроіл подумав над цим.

 - Щось просторніше? – сказав він, смикаючи нитки вовни на грудях.

 - Тоді я подивлюся, може щось знайду, - сказав Ейдан.

 Ендрю кашлянув.

 - Ейдан, я думаю ми повинні залишити Гроіла із його вечерею. Мій дідусь був дуже суворий щодо цього. А тобі потрібно у ліжко. Не забудь захопити ліхтаря.

 - О. – Гроіл не зовсім був вегетаріанцем, зрозумів Ейдан. Хтось, хто може думати про поїдання мертвих дідусів, може не знехтувати і живими хлопчиками. – О, я… Тоді на добраніч, Гроіл. Побачимося.

 - Побачимося, Едвін, - щасливо сказав Гроіл. Його зуби закрилися на наступній порції спаржі із кусанням та хрускотом.

 Ейдан, який нахилився та намацав ліхтаря, якого кинув десь у траві, сердито розмірковував чому ніхто не може запам’ятати його ім’я правильно. Він бурмотів про це, слідуючи за Ендрю у будинок та у тепло за французькими вікнами.

 - Я ще не хочу спати, - сказав він, коли вони зайшли у приміщення. – Я занадто схвильований. Ви не заперечуєте якщо я залишуся тут та зроблю трохи одягу для Гроіла?

 Бабця би сказала “Ні” та одразу б відіслала Ейдана до ліжка. Ендрю ж просто приємно запитав:

 - І як ти пропонуєш зробити одяг?

 - Я покажу Вам. – Ейдан поклав ліхтаря на піаніно та кинувся нагору, у свою кімнату. Назад він прийшов із своїм старим одягом – одягом, якого він одягав протягом більшої частини минулого тижня – та розклав його на зношеному візерунковому килимі. Потім він зняв окуляри. – Ось так, - пояснив він Ендрю, який знову сидів у доброму кріслі із книгою. – Якщо я зніму окуляри, речі збільшаться, у будь-якому випадку. Гадаю я можу зробити його дійсно більшим.

 Ендрю відповів у своїй ввічливій манері:

 - Безумовно, варто спробувати. Пам’ятаю, у твоєму віці я також вкрай засмутився від думки, як холодно має бути Гроілу. Коли я вперше його зустрів, на ньому взагалі не було