Зачароване скло - Діана Вінн Джонс

 Ендрю зробив паузу в обережному викладанні спаржі вздовж заглиблень у рифленому даху.

 - Я зовсім не певен. Вже можна користуватися комп’ютером?

 - Цілком, - сказала Сташ. – Я поспішаю додому, щоб вчасно дійти та уберегти тата від поїздки на авто. Ви не повірите яка плутаниця була під час поїздки на ланч! Він забув, що авто адаптоване і ним треба керувати виключно руками.

 Вона владно поманила. Ендрю зрозумів, що вдвічі зігнувся на стільці, так, щоб її рот був біля його вуха. “Командирша!”, подумав він. Але така була вдача Сташ. Він не міг втриматися від сміху.

 - Дякую, за те, що Ви зробили для тата! – прошепотіла вона. – Він був настільки пригнічений, що почала я хвилюватися. Як Вам це вдалося?

 - Гм…його нога була майже там, - сказав Ендрю. – Я просто вставив її на місто.

 - А це триватиме? – швидко запитала Сташ. – Не думаю, що він зможе перенести ще одну втрату ноги.

 - Я завжди можу повернути її на місце, - сказав Ендрю, більш впевнено, ніж почувався насправді. - Кажіть йому про це, час від часу.

 - Скажу, - мовила Сташ. – А зараз маю летіти. Побачимося!

 Вона помчала навколо будинку геть, на розкоші, що хиталася. Ендрю помахав на прощання пучком спаржі, яку тримав і мало не впав зі стільця.

 - Виглядаю повним дурнем, - сказав він Ейдану. – Наступний пучок, будь-ласка.

 До того часу, як вони закінчили, сарай для дров виглядав так, наче його дах, замість соломи був вкритий спаржею. Ейдан не міг дочекатися, щоб побачити хто прийде і з’їсть її. Було добре, що спаржі було так багато. У нього буде достатньо часу, щоб спуститися сходами з ліхтарем, як тільки він почує чавкання.

 Ейдан рано ліг спати, знову сказавши, що втомився, що було далеко від істини. Він підпер усі вікна у своїй спальні згортками нових шкарпеток так, щоб їх не заклинювало у необхідну мить. Він одягнув нову піжаму, а на неї - нову шерстяну куртку та новий дощовик. Потім він переніс подушки з ліжка на підвіконня, щоб було зручно сидіти там, із ліхтарем, чекати та слухати. Сарай із дровами був просто за рогом. Він повинен легко вловити жування. 

 Через годину від відчував холод, незважаючи на нову шерстяну куртку, але більше нічого не трапилося. Ейдан чув як ухає сова, по дорозі проїжджають машини та десь на відстані сміються люди у пабі. Але це були звичайні звуки. Ще через годину, коли стало зовсім темно, він почав роздумувати, чи може таємничий відвідувач створювати магічну тишу. Ейдан міг просидіти тут всю ніч і нічого не почути.

 Ця думка переполохала його і він зрозумів, що єдиний спосіб переконатися, що він усе побачить - це вийти назовні та чекати поруч із сараєм для дров. Він підхопився, схопив ліхтар та попрямував навшпиньках по скрипучій підлозі угору - до опуклості усередині,- та униз – до дверей спальні. Він скрипнув дверима. Тьфу. Дурень. Він повинен був змастити їх олією. У кухні ж стояла банка із WD40 [22], але він не подумав взяти її, як взяв ліхтар. Він прокрався коридором та униз сходами. Вони також скрипіли. Є якійсь спосіб змастити сходи? Мабуть, ні. Речі скиплять, коли вони старі. Добратися униз, до першого поверху було полегшенням, там підлога була кам’яна. Ейдан пронісся по плитах та через кухню.

 Ендрю, який читав, сидячи у зручному кріслі у вітальні, почув легкі кроки, що пробігли по коридору, та підвів очі. Ейдан? Встав з ліжка для чого? Мабуть знову зголоднів та збирається пошукати печиво, що вони купили вранці. Немає чого хвилюватися. Ендрю повернувся до книжки, коли почув слабкий віддалений звук обережно відчинених та зачинених задніх дверей. Тоді від зрозумів що Ейдан хоче зробити. Він вилаявся та кинув книгу.

 Ейдан пройшов навшпиньках по росистій траві, задихаючись від холоду. Він повинен був взутися. Зараз вже запізно. Він підійшов до рогу будинку та, дуже обережно, притулив плече до каменів стіни та просунувся бочком.

 Візитер вже був там. Він був величезним. Місяць уривчасто пробігав крізь димоподібні хмари та Ейдан міг бачити на тлі неба візитера, який підносився над сараєм із дровами, нахилявся та був дивним. Він протягнув частину себе…

 Ейдану вмить згадалися Ловці з Лондону. Протягом хвилини, що тривала годину, він був навіть більше переляканий ніж тоді, паралізований жахом, поки величезна форма розгорнулася угору та зробила таємничі рухи. Потім був хрускіт, після якого було чутно дуже величезне жування.

 Це вегетаріанець, нагадав собі Ейдан. Йому вдалося зробити глибокий вдих. Він підняв великого ліхтаря, направив його на створіння та включив. Ліхтар випроменив віяло сліпучого білого світла.

 Візитер заскигливши зарохкав та спробував прикрити очі пучком спаржі, яка була у його величезній руці. Він сказав, досить виразно:

 - Не роби цього!

 Автоматично, Ейдан вимовив:

 - Вибачте, - та вимкнув ліхтаря. Тоді, звичайно, він нічого не зміг розгледіти. Він відкрив та закрив очі, щоб відійти від засліплення та роздумував над тим, що побачив. На якійсь момент йому здалося, що він дивиться на Шона. Але Шона, що разів зо чотири більший свого звичного розміру, висотою майже у п’ять метрів і з такою ж шириною. Шона з розпатланим волоссям, що заплутується униз, до широких плечей. Але брудне обличчя, серед волосся, не було доповнено величезною дурістю, як у Шона. Ні, це не був Шон. Це було щось інше. 

 - Треба дивитися правді в очі, - Ейдан виявив, що сказав це уголос. – Ви – Велетень.

 - Поки що ні, - невдоволено відповів візитер. Він повинен був мати глибокий гримаючий голос, але факт був у тому, що його голос був досить високий, подібний до голосу Шона. – Я росту повільно, - сказав він. – Ти хто? У тебе вікна на очах,