Я вмію стрибати через калюжі - Алан Маршалл

9

Сестри вжахнулися, знайшовши мене на траві, й це мене дуже здивувало. Я не міг зрозуміти, навіщо вони покликали старшу сестру й чому, зібравшись коло мого ліжка, заходилися допитувати мене так гнівно й водночас стурбовано.

Я весь час казав їм одне й те саме:

— Я перекинув крісло, щоб дістати льодяники.

А коли старша сестра спитала, чому я не покликав няню, я відповів:

— Бо хотів дістати їх сам.

— Ні, я не розумію тебе, — гнівно сказала вона.

«Чому? — подумав я. — Тато зрозумів би».

Коли я згодом розповів йому про цей випадок, він спитав:

— А ти не міг якось вибратися з крісла, не перекидаючи його?

— Ні, — відповів я. — Адже ноги не тримали мене, розумієш?

— Розумію, — відповів він і додав: — Ну, та головне, що ти їх дістав. Я б теж не кликав сестру. Вона б тобі їх, звісно, подала, але це було б уже зовсім не те.

— Атож, зовсім не те, — сказав я, відчуваючи, що люблю батька більше, ніж будь-коли.

— Але надалі будь обережніший, — застеріг він мене. — Не викидайся з крісла заради якихось цукерок, вони того не варті. Інша річ, якби сталося щось серйозне — пожежа чи щось таке. Я привіз би тобі льодяників, але цього тижня в нас скрутно з грішми.

— А я цього тижня більше й не захочу, — відповів я, щоб утішити його.

Протягом наступних кількох тижнів мене пильнували, коли я сидів у кріслі на веранді. А потім одного дня лікар підійшов до мене з парою милиць у руці.

— Ось твої передні ноги, — сказав він мені. — Нумо спробуємо, чи зможеш ти на них ходити?

— Вони справді мої? — спитав я.

— Авжеж, — відповів він.

Це було в садку; я сидів у кріслі. Він підкотив мене на лужок під казуарини.

— Оце гарна місцинка. Спробуймо тут.

Старша сестра й кілька санітарок, що вийшли подивитись, як мене ставитимуть на милиці, обступили нас, а лікар узяв мене під пахви й зняв з крісла, тримаючи перед собою так, що мої ноги не торкалися землі.

Старша сестра, якій він віддав милиці, підставила їх мені під пахви, а лікар почав поволі опускати мене, доки я наліг на них усією вагою.

— Ну як, добре? — спитав він.

— Ні, — відповів я, раптом утративши впевненість. — Ні, ще не добре. Але зараз буде добре.

— Не поспішай, — застеріг лікар. — Ходити поки що не пробуй. Навчися стояти. Я тримаю тебе. Ти не впадеш.

Моя права нога, яку я називав «поганою», була від самого стегна зовсім паралізована й ні до чого не придатна, безпорадна і знівечена. Ліву ногу я називав «доброю» ногою. Вона була тільки частково паралізована й витримувала вагу мого тіла. Протягом багатьох тижнів я випробовував її, сидячи на краю ліжка.

Викривлення хребта зігнуло вліво мою спину, та коли я спирався на милиці, спина вирівнювалась, і все тіло видовжувалося. Тому коли я стояв, то здавався вищим, ніж тоді, коли сидів.

М’язи живота теж були частково паралізовані, але груди й руки залишилися неушкоджені. В наступні роки я перестав звертати увагу на свої ноги. Вони викликали в мене злість, але часом мені здавалося, що вони живуть своїм нещасним, осібним життям, і тоді я жалів їх. Зате своїми руками й грудьми я пишався, і з часом вони розвинулися понад усякі пропорції з іншими частинами тіла.

Якусь мить я стояв нерішуче, дивлячись уперед, туди, де трава була трохи витолочена.

«Дійду туди», — вирішив я, але з місця не зрушив, бо не знав, які саме м’язи треба привести в рух. Милиці боляче врізалися мені в тіло, і я розумів, що для того, щоб піти, треба виставити їх уперед і на мить спертися всією вагою на «добру» ногу.

Лікар уже не тримав мене, але стояв наді мною, розвівши руки, готовий підхопити мене, якщо я почну падати.

Я відірвав милиці від землі й незграбно закинув їх уперед; мої плечі смикнулися вгору від раптового поштовху, коли я знову всією вагою наліг на подушечки. Потім я послав уперед ноги, — права тяглася по землі, мов зламане крило. Я постояв, важко дихаючи, дивлячись на витолочену траву попереду.

— Добре! — вигукнув лікар, коли я зробив цей перший крок. — А тепер іще…

Я повторив ті самі рухи вдруге і втретє, аж доки досяг мети. Все тіло боліло від напруження. Але я дійшов!

— На сьогодні досить, — сказав лікар. — Сідай у крісло. Завтра повчишся знову.

За кілька тижнів я вже гуляв по садку і, хоча й не раз падав, до мене прийшла впевненість, і я навіть почав учитися стрибати з веранди, накреслюючи собі на стежці дедалі більшу відстань.

Довідавшись, що мене виписують і завтра по мене приїде мати, я зрадів менше, ніж мав би радіти. На той час я встиг уже зріднитися з лікарнею. Моє життя ввійшло в певну колію, і я невиразно усвідомлював, що, залишивши лікарню, втрачу те почуття спокою й безпеки, яке вона мені давала. Та хоч я побоювався цієї зміни, мені дуже хотілося побачити, куди веде вулиця, що проходить повз лікарню, і що лежить там, за горбом, звідки долинають гудки паровозів і брязкіт буферів залізничних вагонів — у тому місці, куди зникають і звідки з’являються екіпажі з людьми й валізками. І я хотів знову побачити, як батько об’їжджає коней.

Коли мати прийшла, я вже сидів одягнений на краю ліжка й дивився на порожнє крісло, в якому мені вже не доведеться кататися. Батько не мав грошей на таке крісло, але він змайстрував із старої дитячої коляски триколісний візок, і в ньому мати збиралася довезти мене до заїзду, де батько залишив віз (сам він тим часом повів підковувати коней).

Коли нянечка Конрад поцілувала мене на прощання, я мало не заплакав, але стримався й віддав їй яйця, а також кілька номерів журналу «Бойовий заклик» і пір’я папуги, що його приніс мені батько.

Більше в мене нічого не було, але вона сказала, що й цього досить.

Старша сестра погладила мене по голові й сказала матері, що я гарний хлопчик і коли вже мені судилося бути калікою, то добре, що я став ним у такому ранньому віці: мені неважко буде призвичаїтися до життя на милицях.

— Діти так легко до всього пристосовуються, — запевнила вона мою матір.

Мати в цю хвилину дивилася на мене з глибоким смутком в очах; вона нічого не відповіла старшій сестрі, і я навіть подумав, що це