Казка про Пливунчика - Народні
Вранці парубок прокинувся, поснідав, сів на коня і вирушив у дорогу, котру йому показала бабуся.
Приходить він у царський двір і передає цариці письмо.
Узяла цариця письмо у руки, відкрила його і прочитала.
Пливунчик був парубок здоровий і на вид красивий, і цариці та її дочці сподобався на перший погляд. Скоро потім цариця віддала свою дочку за Пливунчика заміж і зробила велике і гучне весілля. Поприїжджало у царський двір на весілля багато царів та королів з сусідніх держав.
Незабаром вернувся додому цар і очам своїм не вірить, дивиться переляканий цар. Заходить у царський двір і питає свою жінку!
— Що тут робиться? Я ж тобі писав, що маєш робити. А тут виходить зовсім друге.
— Я робила все те, що ти приказав у своєму письмі,— відповіла цариця.
Цар дуже дивувався, що як-то могло бути, що він таке написав. Він же писав, щоб парубка убити, а не одружити з його дочкою.
Узяв потім цар те письмо від цариці і прочитав. Письмо було написане дійсно його почерком, і цариця зробила все те, що в тому письмі було написане. Не міг тепер цар нічого зробити. Однак він цим не заспокоївся, а думав над тим, як би того Пливунчика погубити.
Скоро потім цар позвав Пливунчика до себе і дав йому завдання, щоб той приніс від Діда-всевіда три золоті волоси.
Цар знав, що до Діда-всевіда ніхто не може дійти, бо кожний, хто туди хотів би добратися, то помре злою смертю. Бо у Діда-всевіда був такий великий жар.
І вирушив Пливунчик в дорогу. Йдучи так, приходить на одну велику гору, а тут уже й ніч почала наближатися. Дивиться — а недалеко біля дороги стоїть криниця.
Тут йому забажалося напитися свіжої води. Підходить до криниці і дивиться — а там ні краплі води нема.
І озвалася до нього криниця людським голосом та й каже:
— Ти з мене води не нап'єшся, бо вже десять років, як я висохла. І так мучуся без води. Та скажи мені, сину, де ти йдеш?
— Я йду до Діда-всевіда по три золоті волоси. Мене цар посилає за тими волосами, щоби я їх приніс у царський двір,— відповів Пливунчик.
— Іди, сину мій,— відповіла криниця.— Та будь добрий, запитай від Діда-всевіда, чому я висхла? Чому у мене вже десять років немає води.
— Добре! Спитаю! — відповів парубок і пішов далі своєю дорогою.
Йдучи далі, дивиться Пливунчик — на полі стоїть яблуня.
«Це дуже добре! Зірву хоча б одно-два яблука і з'їм»,— думав тепер парубок.
Підійшов ближче і дивиться — на яблуні немає ні одного яблука.
Тепер чує — яблуня проговорила до нього людським голосом та й каже:
— Не урвеш ти з мене, сину, ні одно яблуко, бо вже десять років, як на мені нема ніякого врожаю. А де ти йдеш, сину мій? — запитала його яблуня.
— Мене цар послав до Діда-всевіда, щоби я приніс від нього у царський двір три золоті волоси.
— Іди, сину мій,— відповіла яблуня.— Та будь добрий, запитай Діда-всевіда, чому вже десять років на мені немає ніякого врожаю.
— Добре! Спитаю! — відповів Пливунчик і пішов далі своєю дорогою.
Незабаром Пливунчик опинився на березі моря. Дивиться і бачить — якийсь дідусь перевожує у човні людей через море.
«Що ж! Нехай і мене перевезе цей дідусь»,— думав собі Пливунчик.
— Чи перевезете мене, дідику, через оце море? — звернувся він до дідуся.
— А чому б і ні? Перевезу! — відповів дідусь.
Сів парубок у човен та й не втямився, як швидко опинився на протилежному березі.
— А де ти йдеш, синку? — спитав його дідусь, коли Пливунчик виходив із човна.
— Іду до Діда-всевіда по три золоті волоси. Мені цар дав таке завдання, щоби я йому приніс від Діда-всевіда три золоті волоси.
— Іди, сину мій,— відповів дідусь.— Та будь такий добрий, запитай від Діда-всевіда, що мені робити. От я вже прожив сімдесят років. Уже далі робити не в силах, хотів би звільнитися від цього весла. Нехай вже хтось інший перевожує людей у човні через море. Та нема нікого, хто би від мене перебрав цю роботу. Спитай, сину мій, Діда-всевіда, що мені робити. Як звільнитися від цього весла?
— Добре, дідику! Спитаю! — відповів Пливунчик і пішов далі своєю дорогою.
Ішов один день, ішов другий, аж на третій день переходить через одне велике поле. Довго йшов він цим полем, аж бачить — уже починає стемнюватись, наближається вечір. Раптом помітив на полі одну невелику хатину і попрямував до неї. Дивиться — а навстрічу йому йде якась стара бабуся.
А ця бабуся — це була одна із тих дев'яти бабусь, котрі розмовляли у хаті вугляра про його долю, коли він народився.
— Де ти йдеш, сину? — питає бабуся Пливунчика.
— Мені цар дав завдання, щоби я йому приніс від Діда-всевіда три золоті волоси. От я й ходжу по світу, шукаючи того Діда-всевіда,— відповів Пливунчик.
— Дідо-всевідо — це мій чоловік,— відповіла бабуся.— Заходи, сину, до хати, і я тобі дістану тоті три волоси.
Йдучи до хати, Пливунчик звернувся до бабусі та й каже:
— Бабко, я би хотів від вас щось запитати, чи можу?
— Чому ні, сину, питай! — відповіла бабуся.
— Йдучи дорогою, я бачив криницю, у якій не було ні краплі води. «Що воно таке? — думав я собі.— Яка ж це криниця, що в ній нема ні краплі води?» Потім чую — криниця до мене озвалася Людським голосом та й каже: «Узнай, сину мій, від Діда-всевіда, що мені робити, щоб у мене знову була вода. А то вже десять років минуло, як я мучусь без води».
А коли я пішов далі, то по дорозі найшов одну яблуню, на якій не було ні одного яблука. І звернулася до мене ця яблуня, промовила людським голосом та й каже: «Узнай, сину мій, від Діда-всевіда,
