Джим Ґудзик і машиніст Лукас - Міхаель Андреас Гельмут Енде
Життя в Усландії протікало спокійно, але одного разу — так, отут і починається наша справжня історія.
Глава друга, у якій прибуває загадкова посилка
Одного чудового дня до берега Усландії прибуло поштове судно, і на берег зістрибнув поштар із великою посилкою під пахвою.
— Чи тут мешкає пані Малтсан чи щось на зразок того? — запитав він і зробив жахливо службове обличчя, чого зазвичай за ним не помічали. Лукас подивився на Емму, Емма — на обох підданих, піддані глянули одне на одного, і навіть король визирнув із вікна, хоча не було ані свята, ані навіть за чверть дванадцятої.
— Дорогий поштаре, — сказав король дещо із докором. — Ви ж доставляєте нам пошту роками. Ви відмінно знаєте і мене, і моїх підданих, а тепер раптом запитуєте, чи не тут мешкає пані Малтсан чи щось на зразок того?
— Ось, будь ласка, ваша величносте, — відповів поштар, — прочитайте самі, ваша величносте!
І він швидко вдерся на гору та простяг королеві у вікно посилку.
На посилці стояла така адреса:
баННі МаЛТСаН
СТАРА ВУЛиТСЯ 133
3 поВИРК ВЛіВА
сУСмЛАНТіА
Король прочитав адресу, потім надяг окуляри та прочитав її ще раз. Адже адреса залишилася такою самою. Король безпорадно похитав головою та звернувся до своїх підданих:
— Слово честі, цьому немає пояснення, адже написано чорним по білому!
— А що саме? — запитав Лукас.
Король у цілковитій збентеженості знову надяг окуляри та сказав:
— Слухайте, мої піддані, яка адреса тут вказана.
— Дивна адреса! — сказав пан Ермель.
— Так! — вигукнув поштар із обуренням. — Нічого не розбереш, помилка на помилці! Нам, поштарям, такі речі дуже неприємні. Знати б тільки, хто це написав!
Король перевернув посилку у пошуках зворотної адреси.
— Тут стоїть лише велика цифра 13,— сказав він і знову безпорадно подивився на поштаря та на своїх підданих.
— Дуже дивно! — повторив пан Ермель.
— Отже, так, — рішуче сказав король, — дивно це чи ні, «КрУСЛАНТіА» може означати тільки Усландію! Нічого іншого, таким чином, не залишається, хтось із нас має бути пані Малтсан чи щось на зразок того.
І він, задоволений, знову зняв окуляри та витер з лоба шовковою носовою хусточкою кілька крапель поту.
— Але в нас, — сказала пані Ваас, — на всьому острові ніде немає третього поверху!
— Абсолютно правильно, — погодився король.
— І Старої вулиці в нас теж немає,— додав пан Ермель.
— І це, на жаль, правильно, — сумно зітхнув король.
— А будинку за номером 133 у нас і зовсім немає,— підсумував Лукас і зсунув кашкета за потилицю. — Я знаю це напевне, тому що дуже часто об'їжджаю весь острів.
— Дивно, — пробурмотів король та заклопотано похитав головою. І всі піддані теж похитали головами та пробурмотіли:
— Дивно!
— Може бути, це просто помилка, — трохи згодом сказав Лукас. На що король відповів:
— Може бути, помилка, а може бути, і не помилка. Якщо це не помилка, тоді в мене є ще один підданий. Підданий, про якого я і знати не знаю! Ох, який я розбурханий!
І він побіг до свого телефону і від хвилювання протеревенив по ньому три години без зупинки.
Тим часом піддані та поштар вирішили разом із Лукасом ще раз добряче обшукати весь острів. Вони сіли до локомотива на ім'я Емма та поїхали. На кожній зупинці Емма видавала гучний свист, а пасажири виходили та гукали в усі боки:
— Пані Малтса-а-ан! Вам посилка-а-а!
Проте ніхто не озивався.
— Ну добре, — нарешті сказав поштар. — У мене немає часу шукати далі, бо я маю доставити іншу пошту. Залишу-но я цю посилку вам.
Може бути, ви все-таки знайдете пані Малтсан чи щось на зразок того. Наступного тижня я знову приїду, і якщо до того часу вона не з'явиться, заберу посилку назад.
Тут поштар застрибнув на своє поштове судно та уплив.
А що тепер робити із посилкою?
Піддані довго радилися з Лукасом. Потім у вікні знову з'явився король і сказав, що він подумав, поговорив по телефону та прийняв таке рішення: пані Малтсан чи щось на зразок того, безсумнівно, дама. А єдина дама в Усландії — це пані Ваас, наскільки йому, королю, відомо. Отже, посилка, можливо, для неї. У будь-якому разі король дає їх свій королівський дозвіл відкрити посилку, а що далі — потім буде ясно.
Піддані визнали рішення короля мудрим, і пані Ваас одразу взялася до справи.
Вона розрізала шпагат та розгорнула обгортковий папір. Стало видно велику скриньку, всіяну дірочками, на зразок тих, що роблять на коробочках для хрущів.
Пані Ваас відкрила скриньку та знайшла в ній іншу скриньку, дещо меншого розміру. Вона була обкладена соломою та тирсою, і на ній теж було багато дірочок.
Напевне, всередині лежало щось дуже крихке, може бути, склянки чи радіоприймач. Проте для чого тоді дірочки? Пані Ваас швидко зняла кришку з цієї скриньки та знайшла всередині ще одну коробку, знов-таки із дірочками, розміром із взуттєву. Пані Ваас відкрила її, і що ж? Усередині лежало чорношкіре немовля! Воно дивилося на всіх великими блискучими очима і, схоже, було дуже раде тому, що його вийняли з цієї незатишної картонки.
— Малюк! — здивувалися всі разом. — Чорненьке немовля!
— Уважаю, що це негреня, — сказав пан Ермель з дуже розумним виглядом.
— Слово честі,— проказав король та почепив окуляри на ніс. — Це дивовижно! Дуже дивовижно!
І зняв окуляри.
Лукас поки помовчував, проте його обличчя стало помітно похмурішим.
— Такого нахабства я ще жодного разу в житті не зустрічав! — раптом гучно сказав він. — Запхати до скриньки таку крихітку! А якби ми не відкрили посилку, що тоді? Ось трапиться мені той, хто це зробив! Ось дам йому такого прочухана, на все життя запам'ятає, або я не Лукас-машиніст!
Почувши, як обурюється розсерджений Лукас, немовля розревілося. Воно було ще занадто мале і нічого не зрозуміло, а подумало, що це його лають. Крім того, велике чорне обличчя Лукаса вельми налякало малюка, він же ще не знав, що в нього самого личко теж чорне.
Пані Ваас взяла хлопчака на руки та почала втішати його. Лукас стояв поряд, дуже сумний, адже в нього і в думках не було лякати крихітку.
Пані Ваас була безмежно щаслива,
