Козак Мамарига - Народні
Вони пішли собі за півтори гона, тоді він махнув. Кінь Гивер у їх стоїть осідланий, готовий. Тепер він збирає собі торбу волосяну через плече, чоботи взув, тоді у стремено ніжку і сідає собі на коня, на Гивера.
— Ей,— каже кінь Гивер,— як, пане, тебе нести, чи поверх дерева, чи поверх комишу?
— Неси,— говорить,— мене поверх дерева.
Брати біжать назад, побачили, що він подався, а вони підняли руки вгору. А він і крикнув:
— Краще, як я, ніхто вас не розділить!
Він поїхав, а вони почухали собі голови та й пішли собі додому. Як узяв їхати козак Мамарига цим конем, так собі їхали, поки потомились. Тоді стали собі, палатки розбили, торбочку-волосянку тоді він розшморгує.
— Торбочко-волосяночко, дай їсти і пити.
Тут де узявся стіл: наїдки, напитки різні і йому, і коневі. Наїлись, напились.
— Торбочко, уберись!
Все убралося знову у торбу, нема того нічого.
— Ну, тепер, хазяїне,— кінь пита,— куди будемо їхати?
Каже:
— Я й сам не знаю. Ось як я пішов із свого міста, так ходжу більше двадцяти літ.
— Куди ж,— каже,— ви думаєте?
— Та,— каже,— я не знаю сам, куди Бог спровадить.
— Ну,— кінь каже,— поїдьмо у чужу землю. Там віддає король свою дочку заміж. Там у його стоїть дуб у двірці, хто може його зрубати, за того віддає дочку свою і царство відписує. Можете,— каже кінь,— той дуб зрубати?
— Ну,— каже,— зрубаємо не зрубаємо, а спробуємо.
Ну, і поїхали туди. Їхали діб троє чи там четверо, під'їжджають у ліс, через ліс переїжджають. Чують, що у лісі то рубають, то пиляють, гемблюють; дивляться — не видно ніде людей. Потихеньку ще ближче, устав з коня, веде його в руках, прислухається ближче; дивиться, аж на дубі торба висить, дротянка. Він ухопив гарапник у руки, як лясне, так луна пішла по всьому лісі, і крикнув тоді:
— У торбу убирайтесь собі!
Тоді бряжчить усе та все у торбинку убирається. Убралося — уже не чуть того нічого. Лізе тоді на дуба, підхоплює тую торбинку в свої руки, сідає на коня — і гайда. Прибігає у тую землю, до того короля і оповіщається, що приїхав з такої землі. Покликав король його у свій дім.
— Ну, за чим ти забився у мою землю?
— Ви, ваше сіятельство, свою дочку віддаєте заміж за того, хто може зрубати дуба вашого.
— То вірно,— говорить,— так; аби ти зрубав, то ти мені зятько будеш; тільки щоб зрубав і коріння з його повитягав, поколов, склав і спалив. Якщо не зробиш того, що я говорю, то бачиш там чоловічі голови, то там і твоя голова буде.
Дав він йому випити, закусити.
— Ну, йди тепер, заступай у роботу. Ось там дуб стоїть, від крильця недалеко, так іди зрубай його.
Як пішов до того дуба, розшморгує торбу-дротянку.
— Ну, біжіть,— говорить,— хлопці, у той дуб усерединку і рубайте його там при низу.
Убралось усе у дуба, так, що і не видно. Він собі ліг і спочива. Довго-недовго, а його кличуть обідати. Він узяв і пішов.
— Ви, хлопці, трохи спочиньте, поки я поїм.
Пішов він їсти, а ті спочивають. Вийшла королівна, дивиться на того дуба, чи він багато його зрубав, коли він і не чіпав його. Підходить до батечка і каже:
— Це якийсь ледар до нас прибув. Ось,— каже,— інші хоч почнуть, а цей не починав і досі.
— Ну,— каже,— нічого, його голова буде там, де й тих. Пообідав і знову приходить до дуба.
— Що,— говорить,— відпочили?
— Відпочили, господин хазяїн.
— Ну, беріться оп'ять за роботу.
Узялись за роботу оп'ять. Тут довго-недовго — через годину дуб брязнув об землю, аж земля здвигнулась і каміння забряжчало. Вибігає король на крильце, коли лежить дуб долі.
— Ей, дочко моя, виходь сюди; це,— говорить,— найшовся молодець, дуба звалив. Підіть його позвіть у кімнату мою та дайте поїсти.
Приходить він.
— Ну,— говорить,— ти молодець, козак Мамарига, може, будеш моїм зятем. Бо я голів більше сотні положив за того дуба.
Пошанував його, дав йому склянку горілки, балакав з ним, усе добре. Поївши, пішов знову козак Мамарига до своєї роботи.
— Ну, хлопці, відпочили? — говорить він на свій струмент.
— Уже відпочили.
— Ну, старайтесь, щоб сьогодні його скласти, бо уже нерано, і щоб спалить, і розвіять попіл по вітру.
Ухопились за роботу оп'ять. Через годину склали усе у купу увишки як дзвіниця і підпалили — згоріло чисто, тоді і попіл розвіяли.
— Ну, тепер збирайтесь у своє місце, у торбину дротяну. Зібрались вони у місце, узяв він, зашморгнув. Поглядає король та королівна.
— Це,— кажуть,— не з простих, що такий узявся!
Ну, ще сонечко не зайшло. Пішов козак Мамарига на базар, купив собі скрипочку, орішків, півкварти лютого спирту, поскладав собі в торбинку, приходить до короля з базару. Вечір.
— Дайте,— каже король,— перекусити йому дечого.
Дали йому. Він перекусив. Загадав король своїм жандармам:
— Укиньте його в кімнату до ведмедя, то той його,— каже,— оженить.
Узяли його, ухопили силою, і вкинули туди у кімнату до ведмедя, і замкнули його там. Увійшов він до ведмедя і здрастується:
— Здрастуй,— говорить,— ведмідь.
Той кивнув головою. Проходжує собі козак Мамарига по хаті туди-сюди. Виймає свою скрипочку із торбочки, торбочку-волосянку знімає з своїх плечей.
— Торбочка волосяна, дай мені їсти і пити!
Тут де узявся стіл, набрався всякими наїдками і напитками.
— Прошу,— говорить,— ведмедю, їсти до мене ідіть. Приступив ведмідь ближче до стола.
— Ну,— каже,— що ти за один? Я стільки тут людей поїв, а такого не бачив, щоб поставив на стіл наїдки і напитки, що і в короля таких немає.
Ну, дає, ведмідь собі бере, їсть. Наливає того спирту чарочку і казак Мамарига, здоровкається до ведмедя, п'є.
— Що то,— говорить,— ви п'єте таке?
— Це,— каже,— горілка, така хороша.
— Для чого,— каже,— ви її п'єте?
— То,— каже,— для сміливості ми п'ємо.
— А дайте і мені, я попробую.
Налив він йому. Роззявив той рота, узяв, висипав йому у рот. Закусив.
— Ну,— каже,— не розібрав, дайте ще другу.
Наливає він другу, ведмідь випив. Випив, закусив. Тепер козак Мамарига бере свою скрипочку, давай грати. Пішов ведмідь танцювати.
— Ще буде скляночка, випийте і цю для сміливості.
Дав, він випив і ту. Та й пішов танцювати.
— Ну, козак Мамарига, коли б ти
