Я вмію стрибати через калюжі - Алан Маршалл
— Ні, — відповів Джордж. — Їх я вже з’їв.
— Он як? — промимрив я, раптом засмутившись.
— Підійди до огорожі, я віддам тобі все, що залишилося, — запропонував він. — Я більше не хочу. Вдома у нас їх сила-силенна.
Мені й на думку не спало відмовитися від такої пропозиції, але після марної спроби підвестись я сказав йому:
— Я ще не можу ходити. Мене ще лікують. Я підійшов би, якби не лубок.
— Ну, то я перекину їх тобі через огорожу.
— Давай, Джордже!
Він позадкував від огорожі, щоб узяти розгін. Я схвально стежив за ним.
Кидати Джордж готувався за всіма правилами — знати було майстра.
Він зміряв очима відстань, розпростав плечі й гукнув:
— Ну, лови!
Розгін він почав з навдивовижу вправного підскоку, зробив три широких кроки й кинув…
Перше-ліпше дівчисько кинуло б краще за нього.
— Підсковзнувся, — роздратовано сказав Джордж. — Бісова нога…
Я цього не помітив, але він, мабуть, підсковзнувся-таки, і то вельми невдало.
Я дивився на мішечок з цукерками, що лежав у траві кроків за десять од мене.
— Слухай, — сказав я, — може, ти зайдеш через хвіртку й подаси їх мені?
— Не можу! — відповів Джордж. — Мати готує обід і послала мене по лій. Наказала ніде не затримуватися. Нехай льодяники полежать там, їх ніхто не візьме. А завтра я їх тобі дістану. Бо мені вже, слово честі, бігти треба!
— Ну, гаразд, — покірно сказав я. — Нічого не вдієш.
— То я побіг! — гукнув Джордж. — Завтра прийду. Бувай!
— Бувай, Джордже, — неуважливо відповів я, дивлячись на цукерки й міркуючи, як би ото їх дістати.
Я дуже любив льодяники. Батько завжди брав мене з собою, коли йшов до крамниці розраховуватися за місяць, і крамар, видавши йому квитанцію, звертався до мене:
— Ну, малий, чим тебе пригостити? Знаю, знаю — льодяниками. Та-ак, подивімося-но, що ми маємо…
Він робив з білого паперу кульок, наповняв його льодяниками й подавав мені, а я казав:
— Дякую, містере Сіммонс.
Одержавши цукерки, я не зразу розгортав кульок. Мені приємно було відчувати їхню вагу, знати, що кожна тверда гулька під пальцями — це льодяник, і я розтягував цю втіху. А повернувшись додому, я завжди ділився цукерками з Мері.
Льодяники були дуже смачні, але мені дозволяли з’їсти їх хоч і всі зразу. Це трохи применшувало їхню вартість, бо свідчило про те, що дорослі мають їх за ніщо.
А існували ж ласощі такі дорогі, що мені їх давали тільки покуштувати. Одного разу батько купив трипенсову плиточку молочного шоколаду, й мати дала по квадратику мені й Мері. Шоколад танув на язику й мав такий чудовий смак, що я потім згадував той день, мов якусь визначну подію в своєму житті.
— Я б залюбки їв шоколад замість котлет, — сказав я одного разу матері, яка саме смажила м’ясо.
— Коли-небудь куплю тобі велику плитку, — пообіцяла вона.
Траплялося, хтось на вулиці просив мене потримати коня, а потім давав за це пенні. Тоді я прожогом мчав до булочної, де продавалися цукерки, й завмирав перед вітриною, на якій були виставлені всі оті «ромові подушечки», «молочні трубочки», «срібні палички», «льодяники від кашлю», «шербетові плиточки», «барбариси», «анісові кульки» й «сніжинки». Я не помічав мух, що конали між пакетами, коробочками й тюбиками, не помічав, як вони мляво перебирають лапками й жалібно дзижчать. Я бачив тільки цукерки. І я стояв отак хтозна-скільки часу, не знаючи, котрі з них вибрати.
У тих рідкісних випадках, коли якийсь фермер давав мені за ту саму послугу трипенсовик, мене відразу оточували мої шкільні приятелі, збуджено гукаючи один до одного:
— В Алана є трипенсовик!
Потім мені ставили вельми важливе запитання:
— Ти витратиш його зразу чи залишиш і на завтра?
Від моєї відповіді залежало, скільки з купленого мною перепаде кожному з них, і хлопці чекали рішення, затамувавши подих.
Я завжди відповідав:
— Трачу все!
Хлопці незмінно вітали це моє рішення схвальними вигуками, а потім починалася штовханина, — вирішувалося, хто йтиме поряд зі мною, хто попереду й хто позаду.
— Ми ж з тобою друзяки, Алане…
— Пам’ятаєш — я дав тобі вчора пів-яблука…
— Я сюди перший став…
— Ну, куди ти лізеш…
— Ми з Аланом давні друзяки, правда ж, Алане?
В нашій школі вважалося, що той, хто за тебе тримається, має на тебе якесь право — принаймні, право вимагати від тебе уваги. Я йшов, отже, в центрі маленького тісного гурту, й усі хлопці міцно трималися за мене. А я міцно стискав у руці трипенсовик.
Коли ми зупинялися перед вітриною, на мене вивергалася злива порад:
— Пам’ятай, Алане, на пенні дають вісім анісових кульок. Скільки нас тут, Семе? Нас якраз вісім, Алане…
— Нема льодяників кращих за локричні…
— Ні, найкращі — шербетові. З них можна зробити ситро.
— Не штовхайся, я перший став поряд з ним…
— Ти скажи — цілих три пенси!
— Алане, бери мою рогачку, коли схочеш!
Я дивився на мішечок з льодяниками, що лежав у траві. Я навіть думки такої не припускав, щоб залишити їх там. Адже це були мої льодяники. Їх дали мені. А що ноги не ходять — то байдуже. Я будь-що доберуся до мішечка!
Крісло стояло край доріжки, що огинала лужок. Льодяники лежали посеред лужка. Я вхопився за бильця крісла й почав розгойдувати його з боку на бік, аж доки колеса почали відриватися від землі. Ще одне зусилля — і крісло брязнуло набік, викинувши мене долілиць у траву. Нога в лубку вдарилась об камінь. Від несподіваного болю я люто охнув і вискуб жмуток трави. Не знаю чому, але вигляд блідо-зелених корінців, що прихопили з собою грудку землі, подіяв на мене заспокійливо. За мить я почав підтягуватися на руках до цукерок, лишивши позаду подушку, ковдру, книжку… Добувшись до паперового мішечка, я схопив його й усміхнувся.
Одного разу батько попросив мене перекинути мотузку через гілку, і, коли я виліз на дерево, батько захоплено вигукнув:
— Єсть! Зроблено!
І тепер, відкриваючи мішечок, я подумки сказав собі: «Єсть! Зроблено!» Після хвилинного приємного знайомства із вмістом мішечка я видобув льодяник з написом: «Люблю тебе».
Я почав з насолодою смоктати його, раз у раз виймаючи з рота й дивлячись, чи ще можна прочитати напис. Поволі слова стиралися, перетворювалися на якісь незрозумілі значки й нарешті зникли зовсім. На моїй долоні лежало маленьке рожеве кружальце. Я перевернувся на спину і, дивлячись на віття казуарини, роздушив льодяник зубами.
Почуття щастя
