Я вмію стрибати через калюжі - Алан Маршалл

Полегшувати хворих страждання.

Вона завжди прийде, коли б не покликав,

І всі її люблять, мале і велике.

Дочитавши вірша, я не знав, що сказати. Мені подобалося все, що говорилося в ньому про нянечку Конрад, тільки не подобалося, що говорив це він. Я вважав, що вірші не можуть бути негарними: адже в школі примушують їх учити, й наша вчителька завжди вихваляє їх.

— Гарно, — сумно сказав я.

Ех, якби я міг написати так! Ну, чого варті кінь з бідкою проти вміння писати вірші?

Мені зразу стало сумно, захотілось опинитися вдома, де ніхто не писав віршів, де я міг скочити на свою кобилку Кейт і рушити клусом круг подвір’я, прислухаючись до батькових вигуків: «Сиди рівніше! Руки нижче! Голову вище! Не попускай повідок — вона ж повинна знати, чого ти хочеш! Ноги вперед! Отак. Тепер добре! Ще трохи рівніше! Молодця!»

Якби ж то нянечка Конрад могла побачити, як я гарцюю на своєму коні!

8

Моя нога від коліна до кісточки була тепер в лубку, і гіпс більше не сковував стегна й ступні. Біль зник, і мені вже не хотілося помирати.

— Кістка погано зростається, — сказав якось доктор Робертсон старшій сестрі. — В цій нозі млявий кровообіг.

Іншого разу він сказав їй:

— Хлопчик блідий — давно не бачив сонця. Садовіть його щодня в крісло й вивозьте на осоння. Ти хочеш покататися в кріслі? — спитав він мене.

Від радості я не міг мовити й слова.

По обіді сестра підкотила до мого ліжка крісло. Побачивши, як я зрадів, вона засміялася й сказала:

— Тепер ти їздитимеш наввипередки з Татусем. Ану, підведися трошки, я візьму тебе на руки.

Вона перенесла мене в крісло й обережно опустила мої ноги на плетену нижню частину крісла. Але до дерев’яної приступки вони не діставали й безпорадно гойдалися в повітрі.

Я дивився на приступку, засмучений тим, що ноги виявилися закороткими: мені важко буде брати участь у перегонах. Але я був певен, що батько припасує приступку так, щоб я до неї діставав. Ну, а за руки свої я був спокійний.

Я пишався силою своїх рук. Та коли схопився за обіддя коліс, у мене раптом запаморочилося в голові, і сестра сама вивезла мене з палати в коридор, а звідти — в сонцесяйний світ.

Коли ми виїхали з дверей, що вели до саду, чисте повітря й сонячне світло наринули на мене могутнім потоком. Я випростався й усім тілом подався вперед, назустріч сліпучій блакиті й запашному повітрю, мов шукач перлів, що вихоплюється з глибини моря на поверхню.

Адже протягом довгих трьох місяців я не бачив хмар, не відчував ласкавого дотику сонячного проміння. Тепер усе це повернулося до мене, та ще й набувши нової, сліпучої краси, нових, доти небачених якостей.

Сестра залишила мене на осонні біля молодих казуарин, і хоч вітру не було, я почув, як вони шелестять-шепочуться — батько казав, що вони ніколи не вмовкають.

Я ніяк не міг зрозуміти, що сталося із світом, поки я хворів, чому він так змінився. Я дивився на собаку, що дріботів вулицею по той бік високої гратчастої огорожі. Я ніколи не бачив такого чудового пса — мені так захотілося погладити його, погратися з ним! Десь озвався сірий дрізд — його пісня була подарунком для мене. Я дивився на пісок під колесами крісла. Кожна піщинка мала свій колір, і лежали їх там мільйони, утворюючи дивовижні горбочки й улоговинки. Камінці ховалися в траві обабіч стежки, й зелені стеблинки ніжно схилялися над ними.

До мене долинали голоси дітей, що бавилися десь поблизу, й цокіт кінських копит.

Загавкав собака, й над дрімотними будинками розлігся паровозний гудок.

Зелене віття казуарин звисало, мов нерозчесане волосся, й крізь нього я бачив небо. Листя евкаліптів блищало, пускаючи безліч зайчиків, засліплюючи очі, відвиклі від сонячного світла.

Я опустив голову, заплющив очі, й сонце немовби огорнуло мене теплими руками.

Трохи згодом я підвів голову і, вхопившись за обіддя коліс, як це робив Татусь, спробував зрушити крісло з місця, але пісок був надто глибокий, а узбіччя доріжки — викладене гострими камінцями.

Тоді мені закортіло перевірити, як далеко я можу плюнути. Я знав одного хлопця, що вмів плювати аж через дорогу, але в нього не було переднього зуба. Я помацав свої зуби, та жоден навіть не хитався.

Потім я уважно оглянув усі казуарини й вирішив, що можу видряпатися на будь-яку, за винятком одної, а втім, вона й не варта була того, щоб на неї видряпуватися.

Незабаром на вулиці з’явився хлопець. Він ішов і стукотів кийком по прутах огорожі, а слідом за ним біг цуцик каштанової масті. Ми з цим хлопцем були знайомі, його звали Джордж. У дні відвідин він приходив до лікарні зі своєю матір’ю й часто дарував мені всяку всячину — книжечки, сигаретні картки,[2] іноді льодяники. Джордж мені подобався, бо вправно полював на кролів і приручив тхора. До того, він мав добру вдачу.

— Я б тобі ще багато чого приніс, — сказав він мені одного разу. — Але мені не дозволяють.

Його песика звали Снайп, і він був такий малий, що залазив навіть у кролячу нірку, але, як розповідав Джордж, битися він ладен був з ким завгодно, аби лише бійка була чесна.

— Без доброго пса мисливець — не мисливець, — твердив він.

Я погоджувався з ним, але вважав, що коли вже заводити пса, то неодмінно хорта, — звісно, якщо мати дозволить.

Джордж поділяв мої погляди на хортів. Але він похмуро зауважив, що жінки не люблять собак цієї породи.

Я це теж помітив.

Джорджа я вважав розумним хлопцем і розповів про нього своїй матері.

— Він гарний хлопчик, — сказала вона.

Таке визначення не дуже припало мені до вподоби, і я подумав, що, може, він все ж таки не надто гарний.

— Я не люблю мазунчиків, а ти? — спитав я його потім. Це була перевірка.

— Тьху, звісно, ні! — відповів він.

Відповідь цілком задовольнила мене, і я вирішив, що Джордж, хвалити бога, не такий гарний, як гадає моя мати.

Побачивши, що він іде вулицею, я страшенно зрадів.

— Як справи, Джордже? — загорлав я.

— Та непогано, — відповів він. — Тільки мати веліла мені йти просто додому й ніде не затримуватися.

— А-а, — розчаровано сказав я.

— В мене є льодяники, — повідомив він мене таким байдужим тоном, наче йшлося про найзвичайнісіньку річ.

— Які?

— «Лондонська суміш».

— Це ж