Я вмію стрибати через калюжі - Алан Маршалл

Коли хтось звертався до неї з проханням, яке могло затримати її бодай на хвилину, вона відповідала:

— Хіба ви не бачите, що я зайнята?

Вона хутко повернулася до палати й насипалася на мене:

— Ах ти ж неслух! Негайно припини це! Якщо ти хоч раз іще хитнеш головою, я скажу лікареві, й тобі не минути лиха. Щоб цього більше не було, чуєш? Лежи тихо. Я стежитиму за тобою.

Міцно стиснувши губи, вона рушила до дверей, а на порозі обернулася й додала:

— Затям, якщо я знову впіймаю тебе на цьому, буде погано!

Енгус гнівно дивився їй услід.

— Чув? — гукнув він до Miкa. — І отака відьма працює доглядальницею в лікарні.

— Ет, — зневажливо озвався Мік, — мені вона сказала, що я хворий на фантазімонію. Я їй покажу фантазімонію. Хай вона ще раз причепиться до мене, і я так відповім, що їй кисло стане, от побачиш. А ти не звертай на неї уваги, Алане! — гукнув він до мене.

В мене на стегні, в тому місці, де гіпс врізався в тіло, почалося нагноєння, й за кілька днів я раптом відчув, що там лопнув нарив. Тупий біль у пальці був того дня майже нестерпний, а тут іще почало пекти в стегні… Я почав схлипувати — безнадійно, стомлено, — а потім помітив, що Енгус занепокоєно дивиться на мене. Я підвівся на лікті, і в моїх очах він, мабуть, побачив розпач, бо на його обличчі з’явився вираз тривоги.

— Містере Макдональд, — сказав я тремтячим голосом, — я більше не можу терпіти цього болю. Нехай вони щось зроблять. Бо я пропадаю.

Він повільно згорнув книжку, яку читав, сів і гнівно подивився на двері палати.

— Куди поділися всі ці кляті няньки? — гукнув він до Міка лютим голосом. — Ти в нас ходячий, ану, приведи їх. Або пошли по них Татуся. Він їх знайде. Хлопець украй змучений. Шкода, що його батька тут нема, він би їм показав. Ану, Татусю, мерщій веди котрусь із няньок. Скажи, що я кличу. Мерщій!

За хвилину одна з сестер увійшла до палати й запитливо подивилася на Енгуса.

— Що сталося?

Він кивнув головою в мій бік.

— Підійдіть до нього. Йому погано.

Вона підняла ковдру, глянула на простирадло, опустила її і, не кажучи ні слова, вибігла з палати.

Пам’ятаю, як навколо мене стояли лікар, санітарки, старша сестра, як лікар пиляв і розрубував гіпс на моїй нозі, але мене вже палила гарячка, і я не пам’ятаю, як до мене приходили батько з матір’ю. Я запам’ятав тільки, що батько приніс мені кілька пір’їн папуги, але це вже було пізніше, десь за тиждень.

7

Прийшовши до тями, я побачив на Енгусовому ліжку незнайомого чоловіка. Поки я лежав у гарячці — а тривало це тиждень, — Енгуса й Міка виписали з лікарні. Енгус залишив мені три яйця й півглека солоних огірків, а Мік попросив нянечку Конрад передати мені, коли я опритомнію, повну банку лісового меду.

Я сумував за ними. Сама палата, здавалося, зробилась не така, як була. Люди, що тепер лежали в білих постелях, були надто хворі або пригнічені незвичним оточенням; вони не перемовлялися між собою і ще не навчилися ділитися харчами.

Татусь зовсім спохмурнів.

— Все тут зійшло на пси, — казав він мені. — В цій палаті, бувало, точилися такі розмови — заслухаєшся. Бо то все були розумні хлопці. А подивися-но на цю публіку — всі вони гамузом ламаного гроша не варті. У нього нетравлення шлунку, а очі закочує так, ніби конає від сухот. Нема з ким словом перемовитися, нема кому поскаржитися — всі тільки й думають, що про свої болячки. Якби я не відчував, що можу от-от сконати, то попросив би старшу сестру, щоб вона відпустила мене звідси. А вона, щоб ти знав, чудова жінка.

Чоловік, що лежав на Енгусовому ліжку, був дуже високий на зріст, і першого дня, коли він з’явився в палаті, нянечка Конрад, поправляючи його постіль, вигукнула:

— Ого, який ви здоровило!

Його це потішило. Він почервонів, усміхнувся й озирнувся, чи всі почули, а тоді вмостився зручніше в ліжку, випроставши довгі ноги так, що прикриті простирадлом пальці вистромилися між прутів бильця, й заклав руки за голову.

— А ви вмієте їздити верхи? — спитав я, зачаровано дивлячись на нього.

Він скинув на мене оком, побачив, що перед ним дитина, й одвернувся, не відповівши. Я спочатку злякався, чи, бува, не образив його, та потім його байдужість обурила мене, і я твердо вирішив, що мені однаково, якої він про мене думки.

Зате він часто озивався до нянечки Конрад.

— А ви гарна, — казав він їй і замовкав, не знаючи, видно, що казати далі.

Коли нянечка Конрад перевіряла його пульс, чолов’яга намагався схопити її за руку; вона висмикувала її, а він казав:

— А ви гарна.

Проходячи повз цього хворого, вона завжди скоса поглядала на нього, бо знала, що він може ляснути її по спині й вигукнути:

— А ви гарна!

Якось вона гостро сказала йому:

— Щоб цього більше не було, ясно?

— А ви гарна, — повторив він.

— І оця ваша приказка справи не міняє, — відказала вона, дивлячись на нього якимсь холодним тямущим поглядом.

Я ніяк не міг зрозуміти цього чолов’яги. Він нікого, крім неї, гарним не називав.

Якось він цілий день просидів, насупившись, з олівцем у руці над аркушем паперу, а ввечері, коли нянечка Конрад прибирала з його ліжка покривало, сказав:

— Я написав про вас вірша.

Дівчина подивилася на нього напівздивовано, напівпідозріливо.

— Ви пишете вірші?

— Еге ж, — відповів він. — У мене це запросто виходить. Можу писати про що хоч.

Він простяг їй аркуш. Вона прочитала вірш, і на устах її заграла вдоволена усмішка.

— Гарний вірш, — сказала вона. — Їй-бо, гарний. Де ви навчилися цього?

Вона подивилася на зворотний бік аркуша, а тоді знов перечитала написане.

— Можна, я залишу його собі? Мені дуже подобається.

— Ет, пусте. — Він зневажливо махнув рукою. — Я вам завтра ще одного напишу. Беріть, беріть. Мені це заіграшку, навіть думати не треба. Раз, два — і готово.

Нянечка Конрад заходилася коло мого ліжка, поклавши аркуш на мою тумбочку.

— Почитай, коли хочеш, — сказала вона, помітивши, що я дивлюся на нього.

Вона дала мені аркуш, і я повільно, насилу прочитав:

НЯНЕЧКА КОНРАД

Нянечка Конрад нас доглядає,

І їй невтямки, чому кожен вважає,

Що кращої няні немає в лікарні,

Якщо я брешу — побий мене божа кара.