Джим Ґудзик і машиніст Лукас - Міхаель Андреас Гельмут Енде
Увечері вся компанія повечеряла на терасі і з настанням темряви повернулася до тронної зали. До того часу тут закінчилися великі приготування.
Тисяча маленьких ліхтариків із різнокольорових самоцвітів освітлювала величезний простір зали. Мигдальські вчені, усього 21, чекали на Джима та Лукаса.
Вони принесли з собою безліч сувоїв та книг, у яких містилися всі відомості про Дракон-Місто.
Уявіть собі, якими вченими були ці люди, усі 21, якщо навіть у цій країні, де вже маленькі діти такі кмітливі, вони вважалися чи не найученішими. У них можна було запросто спитати про все, наприклад, скільки крапель у морі, чи на якій відстані від Землі знаходиться Місяць, чи чому Червоне море називається Червоним, чи яка тварина на Землі найрідша, чи коли настане сонячне затемнення. Вони знали це все напам'ять. Титул вчених лунав так: «Квітуча вченість». Проте квітучими вони якось не виглядали. Одні через постійне навчання та запам'ятовування зовсім зморщилися та стали дуже лобастими. Інші від безкінечного читання та сидіння стали маленькими та товстими, а ззаду навіть якимись приплюснутими. Треті від того, що весь час тяглися по книжки до верхніх полиць бібліотеки, були довгими та тонкими, ну просто як палиці від мітел. Кожний учений носив великі золоті окуляри, що було знаком їхньої відмінного достоїнства.
Після того як «Квітучі вченості», впавши долілиць, привітали спочатку царя, а потому обох мандрівників, Лукас почав ставити запитання.
— Для початку я хотів би дізнатися ось що, — сказав він, розкурюючи люльку, — звідки, власно, відомо, що принцеса перебуває в Дракон-Місті?
Уперед виступив палицеподібний учений і, поправивши окуляри, заговорив:
— Вельмишановні чужинці! Це сталося таким чином: рівно рік тому чарівна, як вранішня росинка, принцеса Лі Сі проводила свої літні канікули на морі. Одного разу вона раптом безслідно зникла. Ніхто не знав, що з нею сталося. Ми були і тяжкій невідомості доти, поки два тижні тому один рибалка не виловив із Жовтої річки пляшкову пошту. Жовта річка протікає від червоно-біло-смугастих гір повз браму нашого міста. Отже, ним було знайдено іграшкова молочна пляшка, такими користуються маленькі дівчатка для гри у «дочки-матері». У пляшечці лежав лист, написаний рукою нашої принцеси, подібної до пелюстки квітки.
— А чи можна глянути на листа? — запитав Лукас.
Учений порився у своїх паперах та протяг Лукасові маленький у кілька разів згорнутий листочок. Лукас розгорнув його та прочитав:
Дорогий незнайомцю! Ким би ти не був, знайшовши цю пляшкову пошту, достав її якомога скоріше моєму батькові Пунь Гиню, великому цареві мигдальському. Мене викрала чортова дюжина та продала пані Мальцан. Тут ще багато інших дітей. Будь ласка, врятуйте нас! Полоненими бути так жахливо. Пані Мальцан — це дракониха, а адреса в мене відтепер така:
ПРИНЦЕСІ ЛІ СІ
(мешкає у пані Мальцан)
СУМЛАНДІЯ
СТАРА ВУЛИЦЯ, 133
Третій поверх, ліворуч.
Лукас опустив листка та поринув у роздуми.
— Мальцан?.. — бурмотів він. — Мальцан… Сумландія?.. Десь я все це вже чув.
— Сумландія — це колишня назва Дракон-Міста, — пояснив палицеподібний учений. — Ми знайшли згадку про нього в одній старій книжці.
Лукас, вийнявши трубку з рота, ошелешено присвиснув та пробурмотів:
— Історія стає насправді цікавою!
— Чому? здивувався Джим.
— Послухай-но мене, Джим Кнопко! — серйозно відповів Лукас. — Настала мить, коли ти маєш дізнатися велику таємницю. Таємницю твоєї появи в Усландії. Тоді ти ще був немовлям та всього не пам'ятаєш. А доправив тебе до нас у посилці поштар.
Очі в Джима від подиву стали зовсім круглими, коли він почув від Лукаса, що сталося тоді в Усландії. Закінчивши свою оповідь, машиніст зобразив на листку паперу, як виглядала адреса на посилці.
— Але замість зворотної адреси там була тільки велика цифра 13,— додав він.
Цар, Пінг Понг та вчені уважно вислухали Лукаса та почали порівнювати адреси.
— Не доводиться сумніватися, — підсумував маленький товстий учений, спеціаліст із цих питань, — що в обох випадках йдеться про одну й ту саму адресу. Тільки принцеса Лі Сі написала адресу без помилок, а адреса на посилці з Джимом писав якийсь невіглас.
— Отже, пані Ваас зовсім не моя справжня матуся, — раптом сказав Джим.
— Так, ти правий, — відповів Лукас. — Саме це її завжди більш за все і засмучувало.
Джим помовчав, а потім із переляком у голосі запитав:
— А хто ж тоді моя матуся? Ти, може бути, гадаєш, що це пані Мальцан?
Лукас замислено похитав головою.
— Ввижається мені, що ні. Пані Мальцан — дракониха, принцеса теж про це пише. А ось хто такі ці «13», треба б з'ясувати. Це ж вони надіслали тебе у посилці.
Але ніхто не знав про цифру 13. Навіть «Квітучі ученості».
Ясна річ, Джим був дуже занепокоєний. Уявляєте, як воно буває на душі, коли ось так, серед ясного дива, дізнаєшся про самого себе такі важливі речі.
— У будь-якому разі,— підсумував Лукас, — тепер ми маємо поїхати до Дракон-Міста, не тільки щоби визволити принцесу Лі Сі, а й щоб дізнатися таємницю Джима-Кнопки. — Він пихнув люлькою та продовжив: — Це дійсно дивовижно! Адже якби ми не припливли до Мигдалії, то ніколи б не натрапили на цей слід.
— Так, — погодився цар. — За всім цим криється насправді велика таємниця.
— Ми з моїм другом Джимом Кнопкою розкриємо цю таємницю, — серйозно й рішуче сказав Лукас. — Так де ви кажете знаходиться це Дракон-Місто-Сумландія?
Цього разу наперед вийшов зморщений лобастий учений. Він був придворним царським географом та знав напам'ять усі мапи на світі.
— Вельмишановний чужинцю, — почав він із похмурою міною, — місцезнаходження Дракон-Міста, на жаль, невідомо простим смертним.
— Зрозуміло, — погодився Лукас. — Інакше би поштар неодмінно його відшукав.
— Проте ми припускаємо, — вів далі лобастий учений, — що місто знаходиться десь по інший бік червоно-біло-смугастих гір. Оскільки пляшкову пошту принцеси принесло течією Жовтої річки, то Дракон-Місто має, вочевидь, лежати десь у верхній її частині. Але шлях Жовтої річки відомий нам, знову ж таки, лише в межах червоно-біло-смугастих гір. Там вона витікає з глибокої печери. А ось де її початок, ніхто не знає.
Лукас розмірковував та палив свою люльку, випускаючи тютюнові клуби під стелю тронної зали. Нарешті він спитав:
— А запливти до цієї печери можна?
— Ні,—
