Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт

— Не… невже ви не знаєте мене? — заволав Професор. Він вихопив важку золоту печатку високого посадовця, що звисала у нього з ланцюга на шиї. — Це ж я, Найвищий Академік, який пильнує, щоб вас годувати, який…

Професор замовк. Птахи не звертали на його слова ані найменшої уваги. Ні на хвилю не перестаючи лопотіти, вони облягли його колом і стали випробовувати на міцність. Стримати їхню навалу було годі. Навіть коли Професорові щастило відмахнутися важкою дерев’яною патерицею від білих круків, що напосідали спереду, його негайно ж починали довбати у спину ті, що сунули ззаду.

— Краане! — заволав Професор. Безперечно, його давній друг вирятував би його з халепи! — Краане!

Угорі над головою почулося лопотіння крил, і на землю по спіралі спустився найбільший і найдужчий з усіх білий крук. Блиснули пазурі. Сяйнув дзьоб. То був Краан. Поточившись назад, Професор дивився, як він опустився на спину одному з напасників і вгородив свого дзьоба у пташину шию. Над Каменосадом розлягся дикий крик. На біле пір’я бризнула кров.

— Ква-а-арк! — зловісно крякнув Краан.

Решта білих круків кинулися врозтіч.

— Тут страшно! — крякнув Краан, крутячись навсібіч і погрожуючи немилосердним прочуханом кожному білому крукові, який насміє підійти заблизько.

— Падуча зірка?.. — пролопотів Професор.

— Падуча зірка, — хрипко підтвердив Краан, торуючи шлях крізь стовписько роз’юшених білих круків. Професор, не перестаючи тремтіти, йшов за ним. Якби вся зграя накинулася на них, вона б умить побила свого вожая.

Коли вони наблизилися до сяйного предмета, Професор спустив очі на густу світляну млу. Він затремтів, ледь важачись повірити в те, що бачили його очі. Ні, мабуть, це чи не його уява розходилася. Або ж це штучки, на які здатні світло й тінь. Він підійшов ще ближче, нагнувся, простяг руку. Професорові пальці підтвердили те, що бачили очі. То була не падуча зірка. І не кульова блискавка. І не розпечена кам’яна брила.

То було тіло повітряного пірата, який лежав ниць із повернутою набік головою і світився від голови до п’ят яскравіше за палаючий смолоскип.

— Я знав, що небесний корабель мені не привидівся, — промурмотів Професор. — Мабуть, він вибухнув. А падучі зірки, оті вісім світляних куль… — він знову перевів погляд на сяйного небесного пірата. — Чи не команда то була?

Крякання білих круків стало ще пронизливіше. Тепер Професор уже розумів, чому вони так ревно оберігали свою знахідку і чому його прибуття так їх розлютило. Для них повітряний пірат, який упав до них просто з неба, був дармовою їжею — дарівщиною, поласувати якою їм не давали Краан та отой чужак у мантії.

Професор нагнувся до небесного пірата і вхопив його за плече. Щойно він торкнувся нерухомого тіла, як у його пальці ніби вп’ялося безліч голок. Він відсмикнув руку і приглянувся пильніше.

— Волорожаче хутро, — промовив він у задумі. Він звернув увагу на статуру повітряного пірата, на його молодий вік і густе, скуйовджене волосся. Цього разу, беручись за плече, Професор був обачніший. Він перевернув пірата горілиць і зазирнув у лице.

— Ти! — вигукнув Професор. Від тіла йшло лиховісне мерехтливе сяйво. — О Живчику, що з тобою сталося? Що-бо ти накоїв?

Кругом кричали і крякали білі круки, найсміливіші з них підскакували до Живчикових ніг, намагаючись поцілити в них своїми жахливими дзьобами.

— Живчику! — розпачливо закричав Професор. Відважний юний капітан повітряних піратів був ще живий, але швидко згасав. — Живчику, отямся! Я заберу тебе назад у Санктафракс. Живчику! Ти не послухався мене. Авжеж не послухався! «Я капітан небесних піратів», доводив ти мені. «Як і мій батько, а перед ним — його батько», — казав ти. «Це у мене в крові». І поглянь, куди тебе закинуло. О, якби це тільки міг бачити твій батько Квінтиніус Вергінікс…

Почувши батькове ім’я, Живчик стрепенувся. Професор усміхнувся. Білі круки подалися назад із роз’ярілими криками.

Живчикові повіки здригнулися. Завваживши цей порух, Професор не на жарт розхвилювався.

— Може, мені слід назвати інше його ім’я? Ім’я капітана, що його боялися і поважали дужче, ніж усіх капітанів повітряних піратів, які будь-коли борознили небо. Захмарний Вовк…

Живчикові очі різко розплющились.

— Батьку, — озвався він.

— Ні, Живчику, — лагідно мовив Професор, — це не твій батько. Це я, Професор Темрявознавства.

Одначе ніщо не свідчило, що Живчик упізнав Професора, його невидющий дикий погляд блукав десь далеко. Вуста Живчикові теж не зронили жодного слова. Професора опанувало лихе передчуття. Поминаючи оте дивне сяйво, яким променіло його тіло, юний капітан не зазнав ніяких ушкоджень, натомість із розумом було вочевидячки не все гаразд.

Білі круки знову підступили ближче. Краан скубнув найцікавішого з них і повернувся до Професора.

— Ідіть! — прокаркав він. — Ну ж бо, забирайте падучу зірку!

Зі стривоженого голосу птаха Професор зрозумів, що Краанові несила довго утримувати решту білих круків на безпечній відстані. Чимдуж силкуючись не помічати безтямного виразу в невидющих Живчикових очах, Професор узяв хлопця попід пахви і відірвав од землі.

— Ну ж бо, йди, — буркотів він. — Чув! Ти зможеш.

Небо на сході почало сіріти, коли Професор пошкутильгав Каменосадом, одною рукою притримуючи Живчика за плече, а другою спираючись на патерицю.

— Отак, Живчику, — підбадьорливо приказував він. — А тепер іще трішечки…

— Падуча зірка! — З ночі виринула самітна постать молодшого підручного, юнака зі скуйовдженою чуприною і в бахматій мантії. — Як смішно! — мурмотів він.

Буря вщухла, і вчений люд виповзав зі своїх численних сховків.