Дракон із шоколадним серцем - Стефані Берджіс

З’ясувалося, що люди геть нічого не зголошуються віддати на дурняк.

Поки я збагнула, що саме можу обміняти на гроші, я вже встигла провештатися вулицями Драхенбурґа кілька годин, у мене вже заскімлив шлунок, а ноги нили навіть дужче, ніж до того.

— Агов! — пролунав у мене за спиною голос людської дівчинки, коли я пленталася від чергової крамниці з сукнями, від якої мені не було жодного зиску. — Зачекай-но! — Вона вхопила мене за руку і розвернула обличчям до себе, зухвало посміхаючись, — геть-чисто хижачка, яка щойно вполювала здобич. Схоже, вона була одного віку зі мною, але принаймні на голову вища, а трималася так упевнено й пихато, що здавалася старшою на кількадесят років.

Однак це зовсім не означало, що я дозволю їй узяти наді мною гору. Я висмикнула руку й вишкірилася.

— Чого тобі? Я ж пішла з твоєї дурнуватої крамниці, хіба ні?

— Та ні, я на них не працюю, — відповіла вона. — Я що, й справді схожа на підмайстриню модної кравчині?

Вона змахнула рукою, нетерпляче показавши на темно-зелені чоловічі штани й сюртук, що теліпалися на ній, довготелесій і кощавій, наче з чужого плеча. Другою рукою дівчинка пригладила чорний смух у себе на голові, який крутими кучериками вився навколо смаглявого обличчя. Він у неї був коротший, ніж хутро на голові в інших самиць, яких мені досі траплялося бачити.

— Я вже півгодини спостерігаю за тим, як ти вештаєшся кравецькими крамницями. Ти приїхала до великого міста і тобі потрібен новий одяг, так? Але грошей у тебе немає?

Я не довіряла людям, які вдавали, ніби хочуть допомогти. Кинувши на цю істоту пихатий погляд, я звела смужки хутра над очима — так, як це робили інші люди.

— То що з того?

— Я знаю, куди ти можеш поткнутися. — Її власний смух над очима забрижився, коли вона насупилася й підтиснула губи, роздивляючись мене згори вниз. Якщо я мала вигляд років на дванадцять, то їй могло бути щонайбільше тринадцять, і, хоча вона достеменно була людина, вираз обличчя робив її неприємно схожою на мою матінку. — Усе залежить від того, наскільки тобі дороге власне волосся.

— Власне що? — закліпала я на неї.

— Та ну. Ти ж розумієш. Волосся. Твоє волосся. — Вона простягнула руку й смикнула за мій довгий і прямий смух на голові. — Дуже за нього чіпляєшся?

Голова в мене пішла обертом, поки я витріщалася на неї, намагаючись збагнути сенс її слів. Адже я встигла переконатися, що люди й логіка існували в різних площинах.

— Як я можу не чіплятися за власне волосся? — спитала я. — Воно б інакше з голови в мене впало!

— Ха! — форкнула вона, її темні очі засяяли. — Ходімо.

Вона міцно вхопила мене за руку, і цього разу я знехочу скорилася.

— Я Сілке, — мовила дівчина. — Підкажу тобі, куди звернутися.

З усього, що люди продавали й купували, волосся виявилося найхимернішою штукою. З якоїсь незбагненної причини довгий смух на голові — от як у мене — вони дуже цінували. Отже, я не гарчала й не кусалася, просто вмостилася тихо-тихесенько на високому стільці в крихітній крамничці. Вона була розташована у кварталі, де похнюплені, напівзруйновані сірі халупи щільно притискалися одна до одної, а тьмяна фарба на стінах лущилася. Сілке стояла обіч мене й пильно спостерігала, схрестивши руки на грудях, як власник крамниці відрізає тлусті пасма волосся, поки на голові в мене не залишилися самі недолугі штріпачки, що ледве сягали вух.

— Овва, — зауважила Сілке. — Тридцять марок щонайменше.

Похмурий старигань, який щойно обтяв мені волосся, — вузла на шиї в цього чоловічка не було, — форкнув.

— Двадцять, можливо. І це лише, якщо…

— Двадцять п’ять, — мовила Сілке й простягла руку, нетерпляче перебираючи пальцями.

Зітхаючи, він запхав руку до кишені й висипав їй на долоню невелику купку монет.

Примружившись, я глянула на них.

— А хіба це не я мушу їх отримати?

— Певно, що так, — кивнула моя помічниця, подарувавши мене посмішкою. — Усі, за винятком моїх комісійних.

Її «комісійними» виявилася одна велика срібна монета, яку вона вихопила з моєї купки й запхала до кишені, завбачливо схованої на внутрішньому боці її широчезного пальта. Я провела її поглядом і затиснула в долоні решту срібних і мідяних монеток, які вона мені віддала.

— І скільки марок у мене залишилося?

— Двадцять, — мовила Сілке і прочинила двері крамнички. — На щастя, я знаю, де ти можеш знайти просто чудовезну сукню, уже готову, за таку ціну. І вона буде майже нова!

Дідо завжди казав, що іноді, якщо харчу замало і ти не знаєш, де ховається здобич, варто просто плисти за вітром і дивитися, куди він тебе занесе. Отже, я, не сперечаючись, пішла за нею з крамнички.

Мозок мій, утім, гарячково метикував. Поки вона вела мене крізь натовп, легко й упевнено прокладаючи собі шлях, я запам’ятовувала кожен поворот, усі орієнтири. Зворотний шлях я подужала б знайти навіть у темряві. Може, у людській подобі я й була маленька, але я все одно лишалася найнебезпечнішим створінням у цьому місті.

І менше з тим, у мене аж серце впало, коли я побачила сукню, яку обрала для мене Сілке.

— …Ти ж це не серйозно?

Ми стояли серед якоїсь місцини, яку Сілке назвала «торговищем». Розляглася вона десь за півгодини пішки від того місця, де я залишила майже все своє волосся. На відміну від гонорових жовто-білих крамничок центру Драхенбурґа з їхніми однаковісінько пофарбованими стінами й скляними дверима, торговище було просто неба. Якісь ганчір’яні ятки й старезні дерев’яні рундуки тіснилися уздовж брудного берега довгої брунатної ріки. На цих рундуках лежали товари на продаж. А сукня, яку Сілке так гордовито витягла, була майже така сама неохайна, як і та ріка.

— А що з нею не так? — вимогливо спитала моя знайома. Вона ніжно провела пальцем по темно-брунатній згортці. — Плям нема, проріх також. Ще й фасон лише минулорічний. Та вона ж…

— Мені треба мати пристойний вигляд! — вигукнула я. — А ця сукня… вона така… нудна.

Сілке завела очі.

— Пристойно — це і є нудно, — мовила вона. — Ти що, і досі цього не збагнула?

На той час я вже припинила лякатися, коли люди заводили очі. Я схрестила руки й випнула підборіддя — так люди робили, коли хотіли здаватися значливішими.

— Я не можу таке