Мауглі - Редьярд Кіплінг
— Ну, в такому разі, старий мисливцю, ми разом постараємось його умовити.
Балу потерся своїм вилинялим бурим плечем об пантеру, і вони пішли розшукувати Каа, кам'яного пітона.
Каа лежав на гарячому прискалку, вигріваючись на південному сонці і милуючись своєю чудовою новою шкірою, бо останні десять днів він провів на самоті, міняючи шкіру, і тепер мав справді розкішний вигляд: витягнувши по землі тупоносу голову, він згортав тридцять футів свого тіла у фантастичні вузли та звивини і облизував губи, думаючи про наступний обід.
— Він ще не їв, — промовив Балу, полегшено зітхаючи, коли побачив чорну, в коричневих та жовтих плямах, шкіру. — Будь обережна, Багіро! Він завжди трохи недобачає після линяння і нападає раптово.
Каа не був отруйна змія — до отруйних гадюк він ставився навіть з презирством і вважав їх за боягузів, — але мав страшну силу, ї коли вже обвивав кого-небудь своїми величезними кільцями, то марно було сподіватися визволення.
— Щасливого полювання! — закричав Балу, присідаючи на задні лапи. Як і всі змії його породи, Каа був трохи глухуватий і не одразу розібрав слова привітання. Він на всякий випадок скрутився і ще нижче нахилив голову.
— Щасливого полювання всім нам, — відповів він нарешті. — Ого, Балу! Та ти що тут робиш? Щасливого полювання, Багіро! Принаймні один між нами голодний. Чи не принесли ви новини про дичину? Може, десь поблизу є лань або молодий олень? У мені зараз порожньо, як у тому колодязі, що зовсім висох.
— Ми йдемо на полювання, — недбало відповів Балу. Він знав, що підганяти Каа не слід, бо той занадто довгий.
— Дозвольте й мені приєднатись до вас, — сказав Каа. — Який-небудь зайвий удар нічого не вартий для тебе, Багіро, або для тебе, Балу, а я… я мушу чекати й чекати цілими днями на лісовій стежці і повзати мало не до півночі, щоб спіймати якусь молоденьку мавпу! Ех! Та й дерева тепер не ті стали, які були за моєї молодості. Все попадаються якісь трухляві гілки та сучки.
— А може, це тому, що ти дуже важкий, га? — зауважив Балу.
— Так, я справді довгий, дуже довгий! — відповів гордовито Каа. — Але все ж таки в усьому винен оцей молодий ліс. Вірите, я мало не впав на землю під час останнього полювання — справді, трохи-трохи не впав. Хвіст мій не щільно обкрутився круг дерева, я посковзнувся, розбуркав Бандар-Логів, і вони облаяли мене всякими непристойними словами.
— Безногим жовтим земляним хробаком, — процідила крізь вуса Багіра, ніби намагаючись щось пригадати.
— Сссс! Невже вони й так мене обзивали? — спитав Каа.
— Щось подібне кричали вони нам минулої ночі, але ж ми ніколи не звертаємо на них уваги. Вони верзуть усякі дурниці, кажуть навіть, що в тебе повипадали усі зуби, і тепер ти ловиш тільки козенят, бо, мовляв (справді ж, вони забули всякий сором, оці Бандар-Логи!), боїшся цапових рогів, — провадила Багіра солодким голосом.
Змії, а особливо такі, як старий обережний пітон Каа, дуже рідко виявляють свій гнів, однак Балу й Багіра помітили, як тремтіли і роздувались величезні ковтальні м'язи обабіч горлянки Каа.
— Бандар-Логи подалися на нові місця, — спокійно промовив пітон. — Коли я сьогодні виповз на сонце, я чув їхні крики на верхівках дерев.
— Ми… от ми і йдемо слідом за Бандар-Логами, — почав був Балу, але слова застрягали йому в горлі: за його пам'яті це вперше мешканець Джунглів зізнався в тому, що його цікавлять мавпи.
— Що ж, певне, не якась там дрібниця примусила двох таких відважних мисливців, безсумнівно, вожаків у себе в Джунглях, бігти слідами Бандар-Логів, — ввічливо сказав Каа, навіть піднімаючись від цікавості.
— Звичайно, — почав Балу. — Я лише старий, а часом і дурний учитель Закону у Сіонійських вовченят, а Багіра…
— Лише Багіра, — перебила його чорна пантера і, зціплюючи рот, голосно ляснула зубами: вона не любила самоприниження. — Справа от у чому, Каа. Оці крадії горіхів та збирачі пальмового листя украли наше Людське дитинча, про яке ти, мабуть, чув…
— Дещо я чув від Сагі (голки зробили його нахабним) про Людське дитинча, яке нібито прийняла до себе Вовча Зграя, але я не вірив. У Сагі завжди повно-повнісінько різних історій, які він чув лише краєм вуха і до того ж дуже погано переказує.
— Але це правда. Це таке Людське дитинча, яких ще ніколи не було! — промовив Балу. — Найкраще, наймудріше і найсміливіше з усіх людських дітей, мій власний учень, який прославить ім'я Балу по всіх Джунглях; а крім того, я… ми… ми його любимо, Каа!
— Ссс! Ссс! — відповів Каа, вигинаючи на всі боки свою голову.— І я знав, що таке любов. Я міг би розповісти вам…
— Почекаємо місячної ночі, коли всі ми будемо ситі, щоб слухати тебе з належною увагою, — швидко перебила його Багіра. — Наш хлопчик зараз у лапах Бандар-Логів, а ми знаємо, що в усіх Джунглях мавпи бояться тільки Каа…
— Вони бояться тільки мене. І мають на це поважні причини, — промовив Каа. — Брехливі, дурні і чванливі — чванливі, дурні і брехливі — от хто такі мавпи! Але хлопчикові серед них не солодко буде. Їм набридає збирати горіхи, і вони кидають їх униз. Вони півдня носяться з якою-небудь гілкою, сподіваючись натворити з нею великих справ, а потім ламають її надвоє. Так, хлопчикові не позаздриш. І вони обзивали мене жовтою рибою, чи як?
— Хробаком, хробаком, земляним хробаком, — сказала Багіра, — а також іншими словами, які мені соромно навіть вимовити.
— Ми їх навчимо з пошаною говорити про свого владику! Ааа-ссс! Щоб краще пам'ятали! Але куди ж вони подались з дитинчам?
— Одним Джунглям це відомо. Мені здається, на
