Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів - Автор невідомий - Народні казки
Таким способом дурень зостався не винен. А як старший брат з жінкою вийшли з суда, то суддя, прийшовши до нього, сказав:
— А що ж ти там маєш, давай його сюди!
То він вийняв, розв'язав та й каже:
— От я вам показував оці камінці на знак того, що якби тільки ви були зло осудили на мою сторону, то я був би вас усіх позабивав.
«Ге, погана штука! — думає суддя. — І душею покривив, і грошей не узяв».
Ненаситний піп
Був собі заможний дядько. Прийшла смерть, і він помер. Його жінка пішла до попа та й каже йому:
— Я вам, батюшко, заплачу, що схочете, тільки до ладу поховайте мого чоловіка.
Піп радий. Убирається та й іде на похорон.
Правив-правив — скільки влізло. Прийшлося до плати, — одчиняє господиня йому сундук з мідними грошима.
— Беріть, батюшко, скільки вам треба.
Набрав піп повні кишені.
Тоді вона одчиняє ще й другий сундук із срібними грошима.
Чухається піп, що йому робить.
Бере вже він і ті гроші срібні; і в пазуху напхав, і скрізь.
А тоді вона відчиняє йому і третій сундук із золотими грошима.
Дивиться піп — що робить? Набрав уже і в дві жмені; де яка була латка — він і туди напхав.
Попрощався з господинею, подякував та й іде.
Вийшовши з хати, помітив: під хлівом висить хомут з наритниками, та й каже:
— Параско, дай мені і цього хомутця!
А вона каже:
— Візьміть, батюшко.
А піп каже:
— Надінь мені його сюди, на шию.
Наділа вона йому на шию хомута, іде він. Тоді помітив, що на полиці під хлівцем лежить брус, та й каже:
— Параско, дай мені оцього брусика, дай мені сюди його, в зуби!
Так навантажився піп більше, ніж треба. Іде він помаленьку, але наритники якось ізсунулись і попали попові під ноги. Піп заплутався у наритниках та й упав, а брус посунувся йому далі в горло — піп і помер.
Пан та прикажчик
Був такий пан ще за кріпацтва і жив самотньо, нежонатий, значить, а скупий такий, що не доведи Господи! Був у нього прикажчик — собака, звісно, ніхто його не любив, люди, значить, не любили, а пан так і душі в ньому не чув. Бо, як кажу, був вельми скупий, і на світі такого не було, а прикажчик знав це добре, та як і не знать? — всі знали! І так було робить: пошле його пан купити що-небудь, от він заплатить там золотий, чи що, і вже всякому видно, що золотий коштує, самому панові, от же він йому ще й здачі копійок дві чи три дасть, і так в усьому! Своє хазяйство нищить, а йому догоджа, — видно, що вже була в нього якась думка. От і добре, проходить так, може, років з п'ятнадцять, чи й більше, а він все догоджає, а він все догоджає, а пан все більше й більше любить його, більше йому ввіряється; дійшло до того, що все своє хазяйство на руки йому передав, усе довірив. От і приходить раз прикажчик той до пана: так і так розповідає йому, — те так зробив, а з тим так вчинив. А пану як маслечком по душі, так-то йому любо все те слухать. Так ото ж вислухав він та й каже:
— Знаєш що, Іване чи Петре (як там назвав його), ти в мене найвірніший і найрідніший чоловік, бо рідні в мене нема, знайомі добра не зичать, люди всі норовлять тільки для себе, — один ти в мене найкращий, я вже з тобою вік не розстанусь і тепер хочу, щоб ти зі мною і чай пив, і обідав.
А прикажчик йому в пояс.
— Дякую, — каже, — за вашу велику ласку, тільки спасибі, не можу я чай пити й обідати.
— Чому? — питає пан.
— Не їм я, — каже прикажчик, — і не п'ю зроду.
Здивувався пан, не вірилось йому. А прикажчик все своє:
— Не їм і не п'ю зроду!
Пройшло там скільки часу, думає пан про прикажчика, розпитав би й людей, щоб переконатися, та знає, що ніхто правди не скаже. Пробував по дню, по два очей не спускать з прикажчика, а прикажчику байдуже, не їсть, не п'є, та все старається. Переконався пан і в цьому.
— Як же ти так живеш? — питає якось прикажчика. — Умерти ж можна.
— Чого ж тут умирать? — каже прикажчик. — Я таку штуку знаю, що всякий може відвикнуть їсти.
— Справді?! — зрадів пан. — Так відучи й мене, коли можна; а то як подумаю я, скільки-то воно виходить на ту їжу, трохи не карбованець у день, а як іноді гостей нанесе, то й трьома не обійдешся!
— Що ж, — каже прикажчик, — я із великим задоволеннєм, аби тільки захотіли.
— Та як же не хотіть, помилуй! — каже пан. — Коли ж ти мене відучиш? — питає.
— Та коли завгодно, — каже прикажчик, — хоч і завтра почнем.
Дождали завтрашнього дня, запряг прикажчик візка, узяв мотузку й під'їхав до ґанку.
— Як же ти мене відучиш? — питає.
— Отак і отак, — розказує прикажчик, та й поїхали з паном на тому візку. А там, бачите, верст за три-чотири та було провалля й таке глибоке, що й дна йому не видно було, і вилізти з нього без допомоги ніяк не можна. От і приїхали вони до того провалля.
— Посидьте, — каже прикажчик, — днів три чи чотири у цьому проваллі — і їсти більше не схочеться ніколи.
Радіє пан, що менше витрат буде, та швидше наказує опустить його: «А хто запитає, де, мов, пан, скажи, — каже, — що поїхав у Київ абощо».
Опустив прикажчик пана по мотузці у те провалля, та й поїхав собі додому. На другий день, аж увечері, приїздить до того провалля:
— А що, пане, їсти хочете? — питає.
— Хочу, брате, — мовить пан.
— Нічого, паночку, це воно так зразу, — відповів прикажчик та й знову поїхав собі додому.
Приїздить знову на другий день.
— А що, паночку, їсти хочете?
— Хочу, брате, сильно! — аж ніби із серцем проказав пан.
— Нічого, нічого, паночку, — каже прикажчик та й знову поїхав.
Приїздить так і на
