Сурма лебедя - Елвін Брукс Уайт

Лебідь обкрутнувся і поплив назад, Луї — за ним. Нещасливий це був для нього ранок. Малого лебедя-сурмача лякало те, що він так відрізняється від своїх братиків-сестричок. Невтямки було йому: і навіщо він прийшов без голосу в цей світ? Усі-всі інші істоти начебто ж із голосом. Чому ж він безголосий? «Доля жорстока, — подумав Луї. — Доля жорстоко повелася зі мною!» Але вчасно згадав, що тато пообіцяв допомогти, й трохи підбадьорився. Ось вони й приєдналися до своєї родини, й почалися ігри на воді, й Луї бавився з усіма: занурював голову в воду, робив бризки, пірнав, крутився… У нього бризки летіли найдалі, але, бризкаючись, він не міг іще й закричати. А коли ти хлюпочешся-бризкаєшся і не можеш закричати на радощах, то від усієї втіхи лишається якась нікчемна половина.

Десь наприкінці літа тато-лебідь, старий коб, зібрав довкола себе все своє лебедине сімейство-лебединство й зробив оголошення.

— Діти! — заговорив він. — Я маю для вас новину. Літо закінчується! Листя на деревах робиться червоне, рожеве та блідо-жовте. А незабаром воно й поопадає на землю — це називається падолист. Прийшла пора нам покинути це озерце. Настав час нам забиратися звідси геть.

— Геть? — закричали всі лебедята — крім Луї.

— Авжеж! — бадьоро мовив тато. — Ви, дітки, вже виросли досить великі, щоб вивчити важливі життєві факти, а головний факт нашого життя наразі такий: нам не можна довше лишатися в цій чудесній місцині.

— Чому? — вигукнули лебедята — всі, крім Луї.

— Бо літо скінчилося, — пояснив тато-лебідь, — а в лебедів існує такий звичай: залишати місця свого гніздування наприкінці літа й перелітати на південь, де тепліше й навіть узимку вистачає корму. Я знаю: всі ви полюбили це гарненьке озерце, це чудесне болітце, ці порослі комишами-очеретами береги й милі закутки для відпочинку. Тутешнє життя було для вас приємне й веселе. Ви навчилися пірнати й плавати попід водою. Щодня ми тішилися ще й таким нашим відпочинком, коли ми плавали, вишикувавшись мов по шнурочку: я вів перед, граційно пливучи, мов локомотив, а ваша чарівна матінка замикала процесію — мов камбуз на кораблі. Цілими днями ви слухали й вчилися. Ви навчилися уникати огидної видри й жорстокого койота. Ви навчилися розрізняти виття-пугукання сови. Ви вивчили, що куріпка каже: «Піть-піть». На ніч ви засинали під кумкання жаб, їхніх нічних концертів. Але всі ці втіхи й заняття, ці пригоди, ці забави та витівки, всі ці улюблені видовища та звуки мусять скінчитися. Всьому коли-небудь настає кінець. Настав час нам забиратися звідси.

— А куди ж ми подамося? — закричали лебедята — всі, крім Луї. — В яку дорогу, ку-гуу, ку-гуу? В яку дорогу, ку-гуу, ку-гуу?

— Ми полетимо на південь — до Монтани, — відповів тато-лебідь.

— До якої такої Монтани? — водно запитали лебедята, і тільки Луї один усе мовчав. — До якої Монтани — мотани, мотани? І що таке Монтана — мотана, мотана?

— Монтана, — сказав тато-лебідь, — це такий штат, частина цілої великої нашої країни. І там, у чудовій долині, яку оточують високі гори, розкинулися озера Ред-Рок-Лейкс. Сама природа створила ті озера спеціально для лебедів. У тих озерах ви натішитеся теплою водою, що витікає з прихованих джерел. Там ніколи лід не сковує води, хоч би які холодні були ночі. Там, на тих озерах, ви побачите й інших лебедів-сурмачів, а також меншу водоплавну птицю: гусей та качок. Там водиться зовсім мало наших ворогів. Немає жодних мисливців з рушницями. Багато хаток ондатр. Зерно у вільному доступі. Ігри-забави щодня. Чого ще бажати лебедеві, поки довго-довго триватиме холодна зима?

Все почуте від тата-лебедя страшенно вразило Луї. Йому хотілось запитати тата, як же вони, малі, навчаться літати і як, навіть навчившись літати, їм знайти оту Монтану? Страшно збитися з дороги, загубитись… Але ж як йому, німому, хоч би про щось запитати? Луї лишалося тільки слухати.

Однак його страхи висловив один з його братиків.

— Тату! — заговорив той. — Ти сказав, що ми полетимо на південь. А я ж не вмію літати! Я ще ні разу не здіймався у повітря!

— Твоя правда, — погодився тато-лебідь. — Головне для польоту — це прийняти правильну позу — ну й, ще, звісно, треба мати добрі махові пера. Політ складається з трьох частин. Перша частина — це зліт. Тут треба добряче поворушитися: швидко-швидко лапами пробігтися по воді й при цьому ще й швидко-швидко помахати крильми. Друга частина — це набір висоти. Щоб набрати висоту, треба добряче, швидко-швидко попрацювати крильми. І частина третя — вирівнювання польоту. Це — сталий політ високо у повітрі, коли вже можна повільніш махати крильми, але помахи мають бути дужі й рівномірні. Тут уже ми летимо швидко і впевнено, від одного місця до іншого, й гукаємо: ку-гуу! ку-гуу! — а земля простирається далеко внизу…

— Ти дуже гарно розказуєш, — обізвався той самий малий лебідь, — але я не певен, зумію я полетіти чи й ні. Що, коли я гляну вниз і мені запаморочиться голова?

— А ви не дивіться вниз! — порадив тато. — Дивіться просто перед себе. І не втрачайте самовладання. До того ж у лебедів ніколи не паморочиться голова — вони чудово почуваються у повітрі. Лебеді в польоті почуваються піднесено.

— А як це: «піднесено»? — перепитав той самий лебедик.

— Це означає, що ви почуєтеся дужими, веселими, впевненими, високими, гордими, успішними, задоволеними, могутніми — піднесеними на велику височінь! От ніби ви перемогли саме життя і маєте перед собою високу мету!

Дуже уважно слухав, усім єством вбираючи всю цю інформацію, малий Луї. Його все ще лякала сама думка про політ. «Я ж не зможу прокричати ку-гуу! — думав він. — І що, коли такий лебідь, котрий не має голосу й не здатен крикнути ку-гуу! — що коли такий не зможе полетіти?»

— Я вважаю, — сказав тато-лебідь, — що найкраще буде, коли я сам покажу вам, як це літати. Зараз я здійсню коротенький показовий політ,